Кулінарні звичаї середньовічних домініканців
Чи були домініканці в перші століття існування Ордену вегетаріанцями? Що, коли і як вони вживали в їжу? Чому під час трапез не розмовляли та чи могли запрошувати гостей? На ці питання відповідає о. Адам Поліха ОР, розглядаючи гастрономічні особливості й сенс харчової аскетики братів крізь призму спільнотного життя.
Слово «дієта» походить від давньогрецького diaita, що означає «стиль життя». Така етимологія, мабуть, нас не дивує, адже серед усього, що ми робимо, саме наші кулінарні звички значною мірою впливають на те, що ми називаємо стилем життя. Може здатися, що в наш час приділяють багато уваги різним видам дієт та здорового харчування. Так воно і є, проте в цій справі минуле нічим не поступається сьогоденню.
Традиція харчової аскетики існувала в християнстві від самого початку. Особливо це було важливим для різних пустельницьких рухів, у монашому житті та деяких більш заангажованих релігійних спільнотах. Для домініканців, як для дітей своєї епохи, відречення від певних видів їжі були цілком очевидними і прописаними в конституціях Ордену від самого його заснування. Орден Проповідників виник як один із рухів оновлення в Церкві, що повинно було вплинути на пожвавлення реформи. Щоб уявити собі, наскільки серйозно в ті часи підходили до споживання їжі в орденах, можна прочитати Апологію св. Барнарда Клервоського: у ній чимало тексту присвячено питанням, пов’язаним із кулінарними зловживаннями, які мали місце в житті монастирських спільнот.
Як бачимо, про пости й відмову від м’яса публічно дискутували найбільші тогочасні авторитети. У такій атмосфері формувався Орден Проповідників, тож принципи, які стосуються вживання їжі, були в ньому дуже чітко визначені та врегульовані, особливо щодо вживання м’ясних продуктів.
Статут Ордену домініканців визначає не лише види, але також і місце звершення трапез. Їжу вживали у спеціальному приміщенні, що називалось рефектар (трапезна). Зазвичай це був великий, освітлений зал, розташований недалеко від храму і дорміторію. Перед тим, як увійти, мили руки. Входячи, брати кланялися перед розп’яттям, що знаходилось над головним столом. Розсідалися таким чином, щоби брати, які обслуговують, могли вільно переміщуватись. Подавати страви починали від нижчих за рангом, а закінчували настоятелем, тобто найважливішою особою в монастирі. Всі брати були зобов’язані вживати їжу разом у трапезній, хіба що настоятель давав комусь диспенсацію через якусь працю, перебування поза монастирем або з нагоди великого свята. Брати, котрі обслуговували та спостерігали, їли після того, як закінчували виконувати свої обов’язки.
Їжа була простою і вбогою. Всі, хто мешкав у монастирі, незважаючи на те, хто яку посаду займав, отримували однакові страви. Нікого не виділяли, тільки хворі й ті, які видужували, могли розраховувати на особливе ставлення. Характер страв залежав від літургійного періоду. Від Пасхи до урочистості Воздвиження Святого Хреста (14 вересня) протягом дня харчувалися двічі: вперше в полудень, а вдруге ввечері, перед комплеторієм. У цей період піст був обов’язковим у хресні дні*, в п’ятниці, вігілію Зіслання Святого Духа, вігілії урочистостей Йоана Хрестителя, Петра і Павла, Якова та Лаврентія, Успіння Пресвятої Діви Марії, Варфоломія, а також в сухі дні **.
З 14 вересня до Пасхи дотримувались постійного посту і їли тільки після нони (молитви після полудня) – близько другої години пополудні. Винятком були неділі та період Різдва. Прості страви вживали під час Адвенту, Великого Посту, в сухі дні та вігілії: Вознесіння, св. Йоана, свв. Петра і Павла, св. Матвія, свв. Симона і Юди, Всіх Святих, св. Апостола Андрія та в усі п’ятниці. Коли в монастирі була тільки одна трапеза, ті, які подорожують, могли мати дві, за винятком Адвенту і найважливіших постів, встановлених Церквою. Трапези зазвичай складалися з двох гарячих страв. Іноді додавали третю, якщо випадала така можливість, тобто якщо дозволяли кошти і коли настоятель бачив у цьому необхідність. На це можна було розраховувати також у найважливіші свята і під час трапез з особливих нагод.
В modus vivendi Ордену передбачалась повна заборона вживання м’яса у рефектарі. Братам дозволялося вживати його поза монастирем у разі, якщо їх запрошували в гості, де подавали м’ясні страви. Це допомагало їм не ставити господарів у незручне становище. У монастирі, однак, також можна було отримати дозвіл на вживання таких страв за певних умов та в спеціально відведеному для цього приміщенні. М’ясо можна було їсти тільки в разі хвороби, яка вимагала зміцнення організму. У разі менш серйозних хвороб або тих, які не потребують зміни дієти, хворі вживали звичайну їжу.
Серед перших домініканців траплялися настільки суворі в тому, що стосується відмови від м’яса, що капітул 1234 року виніс догану братам, які навчали, що вживання м’яса для ченців є серйозним гріхом. Капітули 1236 і 1240 років заборонили подавати м’ясо також службовцям та світським працівникам монастирів. Проте конституції з розумінням ставилися до молодих новіціїв і до братів зі слабким здоров’ям та слабким духом, дозволяючи їм їсти сніданок після ранкової молитви (пріми).
Пити можна було тільки під час трапез. В інший час це вимагало згоди настоятеля. Напої в домініканських монастирях відрізнялися залежно від країни. У тих країнах, де в загальному вжитку було вино, капітули позбавили братів можливості пити його під час трапез. Наприклад, у Болоньї вино дозволяли пити тільки недужим братам, здорові ж переважно пили воду. У дні, коли пити вино було дозволено, монахам, особливо новіціям, радили розбавляти його великою кількістю води. Блаженний Гумберт Романський, п’ятий Генеральний магістр Ордену, в одному зі своїх творів, адресованих братам, розповідає про ченця, який страждав у чистилищі через те, що пив нерозбавлене вино, аби краще засинати.
Упокоренням вважалася також форма, у якій відбувалися трапези в рефектарі. Під час їжі не велося жодних розмов, усі слухали благочестиві тексти, які читав призначений для цього брат. Читання під час їжі має глибоку традицію, це робить тишу більш стерпною, допомагає контролювати апетит, запобігає порожнім балачкам, а передусім дає можливість слухати мудрі слова. Таким чином, трапеза повинна була не тільки зміцнити сили втомленого тіла, але також і освіжити розум. Найчастіше читали Святе Письмо, Йоана Касіана, Діалоги св. Григорія, Гумберта Романського, житія святих, а також трактати про духовність. Щотижня читали Устав св. Августина. Протягом року слухали також читання конституцій Ордену, актів капітулів та послань провінційного настоятеля й Генерального магістра.
Стежили, однак, щоб суворість правил щодо їжі не виявилась занадто обтяжливою. Згаданий вище Гумберт застерігав, що занадто важкі постанови можуть погіршити стан здоров’я, збільшити непотрібні витрати і зробити братів нездатними виконувати свої обов’язки. Домініканську суворість щодо трапез можна простежити у кількох настановах Генерального капітулу 1250 року. Капітул рекомендує поміркованість щодо запрошення мирян до рефектару та гостьового будинку. Було небажано запрошувати їх на обіди у дні, коли відбувалися трапези. Монастирю, який приймав у себе Генеральний або провінційний капітул, також рекомендували не подавати вино, якщо воно не було звичним напоєм у даній країні, не готувати більш ніж дві скромні трапези та не запрошувати до столу гостей ззовні.
Домініканці не були вегетаріанцями в тому сенсі, в якому це визначення застосовують сьогодні. Їхня дієта не була наслідком бажання гарно виглядати чи зберегти здоров’я. Вживання м’яса також не забороняла віра, яку вони сповідували. Брати прекрасно розуміли поживну цінність різних видів м’яса. Про це свідчать правила, що дозволяли споживати м’ясо тим, які потребували цього через хворобу. Домініканський спосіб харчування передусім мав аскетичне й релігійне значення. У період Середньовіччя Церква набагато більше, ніж сьогодні, наголошувала на необхідності посту й відречення, що повинно було допомогти християнам у боротьбі з усілякими пожаданнями і спокусами.
Іншою важливою причиною такого способу харчування домініканців була, крім аскетики, спільнота. Спільне споживання однакових страв підкреслювало братерство та єдність з усією Церквою. Все це було для того, щоб зміцнювати сили в дорозі, яку вони проходили разом. Вегетаріанство домініканців, як і все інше в їхньому житті, скеровувало до вищого блага, досягнення вічного життя в небі, до якого йшли в спільноті, а не кожен окремо.
о. Адам Поліха ОР
_______________
* Понеділок, вівторок та середа перед урочистістю Вознесіння
** Три пісні дні (середа, п’ятниця й субота), які випадали щоквартально на початку кожної пори року, а навесні – під час Великого посту
Фрагменти зі статті, вперше опублікованої у збірці «Dominikanie w czasch krucjat, katedr i herezji», W drodze (Poznań), Teofil (Kraków), 2016.
Повний текст перекладу опубліковано в блозі «Путь в черно-белых тонах» (червень 2021)
Переклад з польської: о. Іриней Погорельцев ОР
Фото: https://dominatura.pl/