Боже, чому Ти мене покинув?
Кожен, мабуть, переживав у житті досвід самотності й страху, коли здається, що Бог дуже далеко або взагалі кудись зник. Особливо під час важких випробувань людина має гостре відчуття богопокинутості. У Страсну п’ятницю о. Якуб Гонцяж ОР нагадує, що Ісус сам пройшов це на хресті, тож добре розуміє нас, та водночас вчить довіряти Отцеві.
«Елі, Елі, лама савахтані?» — цей вигук розіп’ятого Ісуса міг пронизати й зворушити кожного свідка Його смерті. Бо чи є щось страшніше, ніж коли тебе покидає Бог? Зрада й утеча учнів, нагота й висміювання з боку великих світу цього, роз’ятрені рани, брак повітря та близькість смерті — ніщо порівняно з відчуттям, що ти відрізаний від Джерела існування.
Щоправда, біблісти пояснюють і пом’якшують цей вигук, вказуючи на текст 22-го псалма, де ті самі слова мають пророчий сенс. Богослови обґрунтовано стверджують, що тут схоплена реальна ситуація людини, яка через гріх відтинає себе від Бога Творця, адже Ісус узяв на Себе гріхи всього світу. Психологи додають, що в межовій ситуації можна досвідчити цілковиту самотність — і в цьому немає нічого дивного. Та євангеліст Марко, очевидно, описує реальний досвід, і для багатьох людей важливі не теорії спеціалістів, а простий факт, що є Хтось, Хто може їх зрозуміти до кінця, бо сам через це пройшов. Досвід богопокинутості й цілковитої самотності не потрібно пояснювати. Достатньо співчувати.
Однак потрібно читати ціле Євангеліє. У Йоана знаходимо інші слова Ісуса, промовлені за кільканадцять годин до страстей: «Та Я не сам, бо зі Мною — Отець». Контекст цієї відповіді свідчить, що Ісус добре знає, які випробовування чекають на Нього. І здається, що Він говорить не як Син Божий, у Божій природі з’єднаний з Отцем, а як Син Людський — один із нас. Це слова глибокого переконання, яке ґрунтується не на емоціях, зовнішніх підтвердженнях і знаках чи раціональних передумовах. Це визнання виникає з віри, що Бог ніколи не залишає Своїх синів і доньок. «Та хоча б мати й забула, Я тебе не забуду» (Іс 49, 15), — нагадує нам пророк Ісая.
Ісус із Назарета вірить обітниці Отця, і ця віра супроводжує Його під час страстей, у безодні покинутості й самотності. Християнське життя полягає в постійному уподібненні до Ісуса. Отець через Духа робить усе можливе, аби ми стали образом Його Сина. Ідеться про подібність не лише у вчиненні знаків і чудес, у покуті й молитві чи у справах милосердя, а перш за все в дедалі справжнішому та глибшому покладанні на Божі обіцянки. Ось тому Бог охоче «зникає» з нашого життя, звільняючи нас від відчуття Своєї присутності, щоб ми могли постійно плекати в собі довіру, яка виходить за межі емоцій, логічних переконань і зовнішніх підтверджень.
Утім, як читаємо в творах багатьох святих, у таких ситуаціях Бог ще більше присутній біля нас, хоча ми Його не бачимо й не чуємо. Коли приходить відчуття самотності, ми маємо цілковите право взивати разом з Ісусом: «Боже мій, Боже мій, чому Ти мене покинув?» А потім відкрити з надзвичайною впевненістю: «Та я не сам, бо зі мною — Отець».
о. Якуб Гонцяж ОР
Фрагмент із книжки «Слова про молитву» (видавництво «Кайрос», 2022), яку можна замовити тут.