Людина приходить, бо приходить Бог
Бог входить у нашу історію цілком конкретно. В останній тиждень перед Різдвом о. Маріуш Возняк OP ділиться досвідом пережиття Адвенту як неустанного приходу й розпізнання Бога в іншій людині, у низці щоденних зустрічей, дуже різних, часом важких, несподіваних чи зворушливих. Господь близько!
«Він – наш перепочинок і розрада…»
(з 5-ї проповіді св. Бернарда Клервоського на Адвент, 1-3)
Мені дуже подобається проповідь із Літургії годин, яку ми читаємо під час Адвенту, авторство котрої належить св. Бернарду Клервоському:
«Ми знаємо, що пришестя Господа потрійне. Третє знаходиться посередині між двома іншими. Ці очевидні, третє ж – ні. Під час свого першого пришестя Господа бачили на землі, Він перебував між людьми, бо, як Він сам каже: побачили і зненавиділи. Коли настане час останнього пришестя, тоді «всі люди побачать Боже спасіння» і «дивитимуться на Того, Кого вони прокололи». Але третє пришестя, між тими двома, про яке ми говоримо, приховане, і лише обрані бачать Господа в собі, а їхні душі осягають спасіння. Отже: перше пришестя — у плоті й немочі, середнє — в дусі та силі, а останнє — у славі й величі. Це пришестя посередині між першим і другим – це шлях, що веде від першого до другого: під час першого пришестя Христос став нашим відкупленням, в другому об’явиться як наше життя, а між ними Він є нашим перепочинком і розрадою».
Черговий Адвент, новий літургійний рік Божий 2022/23… Цикл повторюваних пір року, літургійних періодів, що провадять нас до усвідомлення найважливішого моменту – Пасхи Ісуса, навколо якої зосереджене все наше християнське життя. Ми не можемо зупинитись лише на тому, щоб просто пам’ятати і плекати справді прекрасну традицію цього періоду, сповненого очікування та надії, пов’язаної з Приходом Господа – Бога, Який для нас став людиною.
Тут, у Вроцлаві, де я перебуваю з 1 березня 2022 року, під час Адвенту, як і в багатьох інших храмах, ми маємо Рорати – меси до Пресвятої Діви Марії, які служимо о шостій ранку. Перед цією месою треба дуже рано прокидатись, до п’ятої ранку, щоб відчинити монастир і храм та приготуватись до літургії. Якраз сьогодні вранці я відчинив наш храм о 5:25, і щойно вставив ключ у двері, з іншого боку хтось почав смикати клямку. Відчинивши двері, я побачив літнього чоловіка, який стояв переді мною зі свічкою. Коли я спитав, чому він так нетерпляче налягає на двері, той відповів, що прийшов на Роратню месу, а незабаром будуть Годинки (набожність до Пресвятої Діви Марії), і він уже готовий співати. Трохи здивований, я сказав йому, що ще є час… Вже згодом я зрозумів, що цьому чоловікові довелося встати дуже рано, щоб дійти до нашого храму, а надворі вранці був мороз -11 градусів. І це теж Адвент – людина приходить, бо приходить Бог…
Коли 20 лютого цього року я летів з Харкова до Вроцлава (квиток придбав ще завчасно за три місяці), то планував цю подорож лише на тиждень… А цей тиждень розтягнувся надовго … У четвер 24 лютого світ завалився… Телефонні дзвінки з Харкова, від сестер із Коротича, а згодом – зустрічі у Вроцлаві з людьми, які прибули до нашого монастиря з різних куточків України: Вінниці, Полтави, Харкова, Луганська…. Ніколи не забуду трьох жінок з дітьми, які їхали до нас протягом кількох днів із Харкова. Понад тиждень вони провели в підвалі величезного будинку, а надворі були ракети, крики… Кілька днів вони приходили до тями. Привезли з собою також песика й котика… Лише за кілька днів з ними можна було порозмовляти, вони почали відкриватися…
Досвід смерті, страх не тільки перед завтрашнім днем, а й перед тим, чи день сьогоднішній не стане останнім – це схоже на «Дамоклів меч», який хтось тримає над нами невидимою рукою… Можна збожеволіти, впасти в депресію, безвихідь… Що буде далі…?
Насправді, я гадаю, варто відкрити, що Адвент – це не лише чотири тижні перед Різдвом. З погляду людського досвіду все наше життя – Адвент. Бог приходить до нас у нашій історії, також у всьому, чого ми не розуміємо, і в наших страхах – приходить в іншій людині, бо Він уже став людиною понад дві тисячі років тому. Бог показав своє обличчя, і це обличчя Ісуса. На мою думку, є ще одна річ, яку варто відкривати щодня: Бог об’являється в іншій людині, яку я зустрічаю, і в тій, яка зустрічає мене…
Справді, «Він – наш перепочинок і розрада…» Тут не йдеться про якесь дешеве втішання, що все буде ОК! Це також не означає переконання самого себе, що Бог цього хоче… Бог в Ісусі з Назарету є Тим, Хто плаче разом із тими, які плачуть, і страждає разом із тими, які страждають. Але Він також є Тим, у Кому ми можемо затриматись, щоб набратися сил. Такий перепочинок дозволить нам у момент сильної душевної напруги чи болю витримати певну паузу, щоб відчути розраду, відкриваючи надію, що надає сенс повсякденню, з якого зіткане наше життя, мов чудовий килим, нитки якого тримає в руках хтось інший – хтось, хто приходить у відповідний для нас час, навіть якщо сьогодні ми це не до кінця розуміємо.
І наостанок хочу розповісти про Олену, її чоловіка Ігоря та їхніх двох синів, один із яких з інвалідністю. Вони майже два тижні їхали з Горошева під Харковом до Вроцлава. Їхній автомобіль, маленький Daewoo, напакований до краю, витримав увесь маршрут… Після Любліна, коли вони під’їхали на заправку, виявилося, що не мають достатньо польських грошей… І поки вони так стояли, підійшов якийсь поляк, налив їм цілий бак палива і заплатив зі своєї кишені. Коли Олена розповіла мені про це, вона плакала, тому що вся їхня подорож – одне велике чудо… І це теж Адвент, хоча тоді, майже наприкінці березня, був Великий піст…
Адвент, як і все наше життя, сповнений очікування приходу Господа, але також і зустрічі – з Тим, хто відкриває своє обличчя, сповнене надії та співчуття, дає перепочинок і розраду на шляху, що веде до цієї зустрічі, яка вже не матиме кінця…
о. Маріуш Возняк OP
Переклад з польської: Мар’яна Шіпош