Святі захисники свободи
Свобода і вільний вибір, що випливає з внутрішньої зрілості та відкритості на Божу благодать – це те, що визначає нашу сутність і гідність людини, сотвореної на Образ Божий. Це те, чого ми сьогодні прагнемо і за що боремось на всіх рівнях. Про богословські джерела правдивої свободи роздумує теолог Папського Дому о. Войчех Ґєртих ОР.
У римському соборі св. Софії, що є кафедральним для Української Греко-Католицької Церкви в Римі, з-поміж численних мозаїк зустрічаємо св. Августина і св. Тому Аквінського – двох великих Докторів Церкви, які заклали основи західної теології та західного мислення про Бога і людину. Поряд із ними там також знаходяться образи двох святих грецької Церкви – св. Максима Сповідника і св. Йоана Дамаскіна. Обидва вони жили в часи, які передували великому розколу, тож, будучи греками, у повноті були католиками.
Св. Максим Сповідник, який жив у VII столітті, захищав істину про те, що в Христі є дві волі – одна божественна, а інша людська. Він співпрацював з папою Мартином І і був богословським експертом Латеранського Собору, який відбувся в Римі у 649 році. На ньому засудили єресь монофелітства, прихильники якої стверджували, що у Христі є тільки одна воля – божественна, а тому Його людськість не суттєва і її можна применшити. Цю єресь підтримував візантійський імператор, оскільки вона відповідала його державній ідеології. Імператорам набагато легше правити, якщо люди переконані в тому, що людськість, як Христова, так і наша, нічого не варта. Св. Максим був арештований візантійською владою і засланий кудись на околиці сучасної Грузії. Дорогою йому відтяли язик та правицю, щоби він більше не проголошував і не писав істину. Папу Мартина І також схопили і заслали на схід, можливо, до Криму.
Св. Йоан Дамаскін жив у наступному, VIII столітті. Він був великим захисником ікон. Візантійські імператори знову підтримували єресь, проголошуючи, що не можна малювати ікони Христа. По суті суперечка була христологічною, адже вони стверджували, що божество неможливо розпізнати, навіть у Христі. У відповідь Католицька Церква стверджує, що ми маємо доступ до Бога через Христа, який є в повноті людиною і в повноті Богом. А отже, ікони, які показують обличчя Спасителя, можна писати і використовувати їх у молитві, оскільки через них немовби відкривається щось божественне. І від Христа можна вчитися свободи. Єресь іконоборства, що заперечувала ікони, була певною мірою продовженням єресі монофелітства, і саме тому її підтримувала імператорська влада. У відповідь на це св. Йоан Дамаскін пояснив, що образ Божий відкривається в людині тоді, коли вона керується своїм розумом, своїм свобідним вибором, і внутрішньо панує над своїми діями.
Вчення цих двох великих святих східної і водночас католицької Церкви були в повноті інтегровані у богословському синтезі св. Томи Аквінського. Цей домініканський мислитель ХІІІ століття намагався описати досконалу людську зрілість Христа, через яку відкривається Його божественність і справа спасіння. Божа могутність проявилась немовби матеріально, у житті, стражданнях, смерті і воскресінні, а отже, в людському, а водночас спасительному даруванні Христом себе самого. Ісус є Словом, Логосом Небесного Отця. Вдивляючись в Ісуса, отримуємо доступ до Отця.
У вступі до другої частини Суми теології, присвяченої християнському життю, св. Тома навів подане св. Йоаном Дамаскіним визначення Божого образу в людині. Образ Божий вимальовується на людському обличчі не завдяки зовнішньо накладеній косметиці, а зсередини. Той, хто вірою єднається з Богом і відповідає любов’ю, по-людськи зріло, стає творчим і жертовним у добрі. Така людина діє, керуючись власним розумом, своїм свобідним вибором, і діє сама з себе, зсередини, тобто є per se potestativum. А людина налякана, знервована, яка переймається думкою інших, бажає позбутися відповідальності і не зростає в особистій свободі та доброті, не відкриває у собі Божого образу.
Святість виражається в особистій свободі та креативності, в розвитку чеснот, тобто у здатності творчо розпізнавати, яке добро варто вчинити собі, своїм близьким і суспільству. Люди, дивлячись на таких людей, відразу стають схильними прославляти Бога, адже впізнають у їхній автентичній доброті відблиск Бога. Саме тому Ісус сказав: «Так нехай світить перед людьми ваше світло, щоб вони, бачивши ваші добрі вчинки, прославляли вашого Отця, що на небі» (Мт 5, 16).
Ми бачимо, наскільки відрізняється католицьке розуміння святості, типове для неподільної Церкви, яка охоплює і Схід, і Захід, від того розуміння, яке з’являється в Москві. Там татарський і, можливо, навіть, азіатський, несторіанський спадок впровадив шизофренію, двовір’я, тобто зовнішнє збереження християнських релігійних форм і фактичне переконання, що потрібно жити у незрілому страху, у запереченні особистої свободи і в покорі щодо політичної влади, бо це вона трактується як недоторкане sacrum і, насправді, підміняє істинного Бога. Внаслідок цього в Росії виникло ототожнення святості зі стражданням, переконання, згідно з яким той, хто більше страждає, є більшим святим. Чи може бути ще гірша омана, духовна і моральна?
Той факт, що у греко-католицькому кафедральному соборі представлено поруч Максима Сповідника і Йоана Дамаскіна, а неподалік – св. Августина і св. Тому, означає, що будівничі цієї української католицької святині в Римі хотіли вказати на богословські джерела зрілої свободи. Тієї свободи, якої вони прагнули для українського народу.
Святість – це зустріч нашої вбогості, іноді фізичної, психічної, моральної чи інтелектуальної з могутністю та любов’ю самого Бога. Той, хто вірою і довірою відмежовується від своєї слабкості і покладається на Бога, розраховує на силу Його благодаті, а потім намагається нею жити, жертовно, послідовно, творчо і відповідально, той своєю добротою відкриває щось із Божої сили й благодаті.
Церква, яка є Містичним Тілом Христа, а водночас Народом Божим, уприсутнюється і стає видимою там, де відкриті для благодаті люди виявляються жертовними. Своїми жестами, щоденно, в сім’ї, на роботі і в суспільному житті вони реалізують отриману божественну любов і являють живу Церкву.
Це стосується війни, тому що під час неї добрі люди стають кращими, а лихі – ще гіршими. Війна виразно відкриває те, що «сидить» у кожному, ким він чи вона є. Війна відчутно змушує до автентичності. Уроки, засвоєні під час війни, усвідомлення того, де насправді є найвищі цінності, стають вказівкою в часи миру. А мир – це не тільки відсутність війни. Мир потрібно будувати в серцях, в особистому і суспільному житті. Відкритість для Бога, свобідне і зріле прийняття Його благодаті вимагає подальших слів і подальших дій, що постійно повторюються у щоденному житті.
Св. Тома Аквінський намагався описати сутність Божого образу, який виявляється у зрілій доброчесній особі. Його опис плідності Божої сили схиляє до того, щоби вірити у фундаментальну доброту людської природи і в потужність благодаті. Його вчення запрошує до того, щоби день за днем, у кожній ситуації, і війни, і миру, розвивати особисту свободу, яка генерує творчу доброту, так, щоби в жестах і обличчях кожного відкривався образ Бога.
о. Войчех Ґєртих ОР
Переклад з польської: Катерина Рассудіна
Фото: о. Якуб Гонцяж ОР