Співстраждати з Христом
Події Страсного тижня, що наближають нас до Пасхи, особливо гостро відлунюють у багатьох серцях болем і смутком у сьогоднішніх реаліях війни та її кривавих наслідків. Роздумуючи над таємницею Страстей Господніх, о. Войчех Гомулка ОР нагадує, що ми осягаємо повноту нашої людськості лише в Христі, у Його Розп’ятті та Воскресінні.
У Великий понеділок Церква молиться словами: «Всемогутній Боже, доповни те, чого нам бракує з приводу нашої немічності, за посередництвом страстей Твого Єдинородного Сина». Ці слова нагадують уривок із Послання св. Павла до колосян: «…і доповняю на моїм тілі те, чого ще бракує скорботам Христовим для його тіла, що ним є Церква» (Кол 1, 24)*. Однак їхній сенс здається протилежним. Обидва фрагменти – літургійної молитви і Слова Божого – відсилають нас до Таємниці Христового Хреста, яку особливим чином переживаємо в Церкві у Страсну П’ятницю. Ця таємниця в дивовижний – хоч, як може видатись, і взаємно протилежний – спосіб довершує діло сотворення людини.
У Книзі Буття читаємо: «Тож сказав Бог: “Сотворімо людину на наш образ і на нашу подобу (…)”. І був вечір, і був ранок – день шостий». Христос, згідно з традицією, помер на Голгофі напередодні свята Опрісноків, у той час, коли вбивали жертовних ягнят. Обидві ці події відбулися шостого дня тижня. Отож те, що Бог розпочав, сотворивши людину, у той момент Він довершив у Христі через діло Відкуплення.
Може здатися, однак, що таємниця смерті Христа входить у суперечність з ділом сотворення, бо руйнує його, до того ж, Бог не створював смерті. Це правда! Якби не Воскресіння Христове, яке невдовзі знову будемо святкувати, ні смерть, ні страждання, ані навіть життя Христа, не кажучи вже про Його любов до людей, через яку все це сталося, не мали б жодного сенсу. Але Христос воскрес, Він живий, і завдяки Воскресінню Його Хрест став для нас не лише знаком перемоги над смертю, але й об’явленням повноти любові, на яку здатна людина, поєднана з Богом. Ця любов, що випливає від Бога, «доповнює те, чого нам бракує з приводу нашої немічності», спричиненої гріхом та його наслідками.
Як же апостол міг написати, що він щось доповнює у терпіннях Христа, якщо ця досконала Жертва страждань Богочоловіка сама є джерелом довершення любові всього людства? Цей фрагмент – один із тих багатьох, що їх можна збагнути лише шляхом читання усього Святого Письма в його цілісності. Водночас потрібно знати Традицію Церкви, яка не завжди чітко виписана на сторінках Біблії. Тут, зокрема, йдеться про ідею посередництва, що бере участь у єдиному посередництві Христа. Воно не доповнює і не повторює, а сповнює або ж, іншими словами, багаторазово актуалізує те, що відбулося одного разу в повноті. Тому немає суперечності між повнотою людської любові, а отже, і повнотою людства у Христі на Хресті, та її реалізацією в Церкві через дар любові, особливо ж у таємниці співстраждання. Таємниці – бо ми не зрозуміємо до кінця, у чому її сутність. Але, зважаючи на те, якого важливого значення цій таємниці надавав св. Павло, варто про неї пам’ятати і намагатися хоча б трохи збагнути.
В іншому фрагменті апостол пише, що пізнати Христа означає пізнати силу Його Воскресіння та брати участь у Його муках (пор. Флп 3, 10). Йдеться не тільки про інтелектуальне знання, а про знання повне, яке також звершується у нашій волі та єднає нас із Господом. Після Таїнства хрещення цю єдність ми найповніше творимо тоді, коли приступаємо до Євхаристії, яка, згідно з Катехизмом, злучає нас із єдиною Жертвою Христа (пор. ККЦ 1368), у такий спосіб даючи нам частку в Його терпіннях, які тривають у Церкві задля спасіння всіх, адже цього прагне Бог. Отже, те, що Христос сам зможе чинити через нас, довершуючи діло Відкуплення, залежить передусім не від нашої терпеливості у стражданнях, що випливає з Христової любові, а від нашої єдності з Христом у Церкві.
У контексті війни, яку росія розгорнула проти України, ця правда особливо важлива. Сьогодні Бог, допускаючи такі важкі страждання, кличе нас не до терплячості, що було б насправді втечею від реальності, а до справжньої покути, яка, актуалізуючи муки та смерть Відкупителя, стає знаком повноти нашої людськості. Прийняти цей виклик нам в особливий спосіб допомагає Марія, Страждальна Мати, яка впродовж усього свого життя, починаючи від того моменту, коли загубила дванадцятирічного Ісуса в храмі, через Його страждання та смерть, аж до Його Воскресіння, долучалась до таємниці страждань свого Сина (пор. LG 58)**, і в Ньому – до терпінь Його Тіла, яким є Церква. При цьому вона перебувала у Божій Присутності через віру, надію та жертовну любов (пор. LG 61).
Марія – не тільки взірець для нас, але як наша Мати, дарована нам під Хрестом через улюбленого учня, вона також є джерелом нашої розради. Напевно, саме тому Бог посилає Її до нас у багатьох об’явленнях, зокрема у Фатімі, щоб закликати до покаяння. Для цього спершу потрібно з любов’ю прийняти біль, що зроджується в наших серцях. Цей біль може зцілити лише таємниця смерті й Воскресіння Христа, яку ми найповніше досвідчуємо в Євхаристії. Бог також вкладає в наші руки Розарій, щоб у молитві й покуті ми не залишалися наодинці, але були поряд з Тією, яка співстраждала з Христом (пор. LG 60), за словами св. Павла, також і для нашого відкуплення. Щоб разом із Нею ми звертались до Отця та віддавали себе Йому задля спасіння усього світу в Ісусі Христі. І щоб це сталося, просімо Марію словами середньовічної секвенції Stabat Mater («Страждальна Мати»):
«[Мати,] дозволь мені разом із Ним співстраждати!»***
о. Войчех Гомулка ОР
_______________
* Тут і далі цитати зі Святого Письма наведені за перекладом Івана Хоменка – прим. перекл.
** Lumen Gentium (LG) – «Світло народів», Догматична конституція про Церкву, прийнята Другим Ватиканським собором 21 листопада 1964 року – прим. перекл.
*** Stabat Mater, 16
Переклад з польської: Мар’яна Шіпош