Чи в небі не буде нудно?

Намагаючись уявити собі життя вічне, чимало хто бентежиться тим, «що ми там будемо робити». У своїх роздумах про нудьгу о. Яцек Салій ОР стверджує, що вона часто пов’язана з внутрішньою порожнечею, однак може бути корисним індикатором духовних загроз. Перемогти ж нудьгу здатна тільки любов, що дарує правдиву свободу і радість.

Спробуймо перенести побоювання щодо того, чи не буде часом у небі нудно, на землю. Іноді можна почути думку, що якби всі люди на землі були добрі й ніхто не грішив, було б якось одноманітно й нецікаво. Бо зло, гріх і недосконалість, згідно з такою концепцією, вносять розмаїття, і життя завдяки цьому стає цікавішим та багатшим.

Боюся, коли хтось таке каже, то він або не знає, що мовить, або сам внутрішньо порожній і не уявляє собі життя без постійного пошуку способів вирватися з цієї порожнечі. Адже що таке нудьга? Я пригадую дві особливо варті уваги відповіді на це запитання. По-перше, нудьга – це ознака внутрішньої порожнечі, браку цілісності особи, невикристалізованої самототожності. Спроби втекти від нудьги, очевидно, мусять бути невдалими, бо не наповнюють людину внутрішньо, а лише приховують цю порожнечу. Вони діють наче наркотик, який оглушує, але нічого не змінює на краще. Навпаки – фіксує стан пустки і робить людину чимраз менш здатною до позитивних змін.

Водночас нудьга (а хто з нас їй не підвладний?) є даром Божим, і нам не годиться його марнувати. Бо порожнеча людину непокоїть, породжує дискомфорт, спонукає до дій. Нудьга – це біль душі.

Як біль тіла сигналізує про загрозливий стан організму, так і нудьга стає одним із «дзвінків», що попереджують про загрозу для душі.  

Недобре «вбивати» нудьгу, бо таким чином ми усуваємо цей сигнальний «дзвінок», дозволяючи внутрішньому спустошенню безперешкодно поширюватись. Насправді ж цей «дзвінок» закликає нас не до подальшого розпорошування себе, а навпаки – до зосередження, пошуку самототожності, до самореалізації. Тож варто прислухатись до цього сигналу, а ми зазвичай намагаємось його вимкнути.

Друга відповідь на запитання, чим є нудьга, здається, не гірше розкриває суть справи. Нудьга – це брак любові. Про це писав Антоній Кемпінський*: «Любов – антитеза нудьги; нудьга – це відчуття, що виникає тоді, коли ми хочемо втекти з якогось середовища, але не можемо. Нудьга мучить, і ми ладні тікати, але не в змозі цього зробити. Ніколи людина не нудьгує з особою, котру кохає, бо любов притягує, а нудьга відштовхує. Почуття нудьги є чутливим індикатором ставлення до оточення».

Зрештою, обидва підходи ведуть до одного й того ж. Адже ми тим більше є самими собою, чим більше по-справжньому любимо інших; тим більше розпорошуємось і розмінюємось на дрібниці, чим менше хочемо або вміємо любити. Зосереджуватись не означає тільки час від часу заплющувати очі (хоч і це дуже потрібно), а передусім – відкрити очі на ближнього. Однак, з іншого боку, можна мати очі – і не бачити, дивитись – і не помічати. Я тим правдивіше бачитиму й любитиму інших, чим сам ставатиму внутрішньо багатшим.

Отже, треба правильно поглянути на проблему нудьги на землі, щоб стала очевидною вся недоречність побоювань, що в небі буде нудно. Небо буде любов’ю, яка триватиме вічно. Там, де є любов, нудьги немає і бути не може. Любов усуває нудьгу, як світло – темряву. А тут ідеться про любов Когось Безмежного, Когось Нескінченно Багатого. У цій любові немає страху чи браку взаємності, бо Він перший полюбив нас, Його любов – незмінна.

У вічному житті ми будемо вщерть наповнені любов’ю, тому щастя вічного життя перевершує наші теперішні уявлення.

Але початковий досвід цього стану ми можемо мати вже тут, на землі. Люди, котрі вже в земному житті здобувають досвід того, скільки щастя дає перебування з Богом і життя по-Божому, не бояться, що в небі буде нудно.

Придивімося також до одного з символів вічного життя – трапези, що означає повноту, образ стану, коли людині нічого не бракує. Вічне життя – це стан повноти людськості, людина нарешті й остаточно стане КИМОСЬ. Адже насправді нас творить любов, поєднання з Богом, Подателем любові, а в Богові – з усіма, гідними любові, та з усім, гідним любові.

Вічне життя – це також стан визволення з усіх тих зовнішніх і внутрішніх пут, які нині паралізують у нас різні наші добрі сили. На цій землі ми не в змозі собі навіть уявити, що означає бути цілковито вільними від гріха. Передчувати це можуть лише ті, хто знає на власному досвіді, скільки втіхи дає людині навіть неповна перемога над гріхом, що можлива в цьому земному житті. Тож найважливіший висновок, що випливає з цих роздумів: намагаймося правильно реагувати на нудьгу – не заглушаймо її, а перемагаймо.

о. Яцек Салій ОР
_______________
* Антоній Кемпінський (1918 – 1972) – видатний польський психіатр, науковець, мислитель, гуманіст [прим. ред.]

За матеріалами з книжки «Смерть. Воскресіння. Життя вічне» («Кайрос», 2004)