Дар пророцтва й домініканське покликання

Чим насправді є пророкування, чи існують сьогодні пророки, хто і яким чином може пророкувати в Церкві ХХІ століття? Відповіді на ці запитання пропонує о. Якуб Гонцяж ОР. Спираючись на конкретні приклади зі Святого Письма, а також особливості домініканської харизми, він роздумує над здійсненням пророчої функції, зокрема в Ордені Проповідників.

Читаючи або слухаючи сучасних богословів, чимало в кого може часом скластися враження, що функція пророка і харизма пророцтва стосуються давніх часів, про які йдеться на сторінках Старого Завіту. Саме тоді пророки були послані до народу Ізраїля, щоб передавати їм Боже слово. Їх було небагато, і їм доводилося протистояти практично всім: царям, юрмам лжепророків та опору серед народу. Як наслідок, вони підносились до рівня символів, а їхня місія набувала виняткового значення. Після народження Ісуса Христа потреба в пророках зникла, адже все, що Бог хотів передати людству, вмістило Його Воплочене Слово.

Однак такий підхід до пророкування не бере до уваги ані прагнень Старого Завіту, ані реальності новозавітних спільнот, що про них читаємо в Діяннях апостолів та Посланнях Павла.

Зокрема, надзвичайно цінним свідченням прагнень Старого Завіту є розповідь про події, пов’язані з даром пророцтва, що міститься в 11 розділі Книги Чисел. Отож, дух Мойсея мав зійти на сімдесят двох чоловіків, обраних заздалегідь. Двоє з них не з’явились у визначеному місці й почали пророкувати в ізраїльському таборі, що стало неабиякою сенсацією та викликало сум’яття. Почувши це, Мойсей висловив щире прагнення, щоб увесь народ Ізраїля так пророкував під натхненням Духа.

Те, що для Мойсея було недосяжною мрією, стало звичайною реальністю для тих, які зібралися у горниці в день П’ятидесятниці. Святий Дух зійшов на кожного з учнів, і вони почали проголошувати величні діла Божі. Викликане цим сум’яття у місті було набагато більшим, аніж тоді, за часів Мойсея. Апостол Петро, ​​цитуючи слова пророка Йоіла, пояснив людям явище, свідком якого вони стали: «І буде останніми днями, – каже Бог, – я виллю мого Духа на всяке тіло. Ваші сини й ваші дочки будуть пророкувати, і ваші юнаки будуть бачити видіння, і старшим вашим будуть сни снитись» (Ді 2, 17)*. З тієї миті пророкування стало чимось цілком звичним для всіх охрещених в ім’я Ісуса. Бо з хрещенням і покладанням рук апостолів Святий Дух сходив на вірних і вони починали молитися різними мовами та пророкувати.

Як дізнаємося з Першого послання до Коринтян, пророкування було звичайним елементом зібрань спільноти. У 14-му розділі цього послання Павло закликає, щоб пророкування було впорядкованим і щоб кілька осіб не пророкували одночасно. Разом з тим він висловлює прагнення, щоб усі були благословенні даром пророцтва і в такий спосіб служили спільноті. Зі слів Павла ми також можемо дізнатися, яку роль у християнській спільноті того часу відігравав дар пророцтва. Передусім його завданням було збудувати Церкву, зміцнювати, підносити дух та втішати зібраний люд. Слово пророцтва також навчало, переконувало, засуджувало та виявляло таємниці серця. Таким чином, людина, яка чує пророче слово, що її пронизує, «упавши ниць на землю, поклониться Богові й заявить, що Бог є справді поміж вами» (1 Кор 14, 25). Пророцтво також доручалося слухачам як завдання. Вони повинні були намагатися зрозуміти його під час спільного розсудження.

Діяння апостолів виразно підкреслюють, що слово, сказане пророками, християни сприймали надзвичайно серйозно, оскільки були впевнені, що в такий спосіб до них промовляє Святий Дух. Досконалим прикладом є молитва учнів в Антіохії: «Якось одного разу, коли вони служили Господеві й постили, Дух Святий промовив: «Відлучіть мені Варнаву і Савла на діло, до якого я їх покликав» (Ді 13, 2). Згодом ми дізнаємося, що ці двоє апостолів майже одразу вирушили в дорогу, хоча це стало справжньою втратою для місцевої спільноти. Здається, вони й самі достеменно не знали, до якої справи були покликані.

Наступні розділи Діянь апостолів описують, наскільки точно Святий Дух веде Павла і Варнаву в цій місії, яка розпочалася від Нього. Апостоли не наважуються кудись вирушати без чіткого керівництва Духа Ісуса. Іноді це керівництво є незрозумілим і дуже вимогливим, як-от заклик до Павла, щоб той повернуся до Єрусалима: «І ось тепер, зв’язаний Духом, я йду в Єрусалим, не відаючи, що там мене спіткає, тільки, що Дух Святий мені свідчить у кожнім місті, кажучи, що мене кайдани і муки чекають» (Ді 20, 22-23).

Варто зазначити, що в перших християнських спільнотах не всі були пророками. В Антіохії лише п’ятеро згадуються поіменно. У Коринті, здається, їх було більше. Павло заохочує, щоб усі в спільноті прагнули отримати дар пророцтва. Разом з тим він додає, що цим даром поки що не всі можуть служити, адже деякі мають інші завдання.

Отож, можна зауважити, що дар пророцтва для перших християн був чимось цілком звичним, повсякденним, універсальним і зрозумілим через сам факт отримання Святого Духа. Він був даний для блага спільноти, а не з огляду на особисті заслуги чи досконалість пророка, який виконував ці функції. Важко сказати, коли саме і чому цей досвід у Церкві занепав. Проте вже африканський автор проповідей VI століття не знайомий з даром мов, тож можна зробити висновок, що досвід універсального дару пророцтва на той момент також зник.

На щастя, Святий Дух і надалі провадить Христову Церкву, дбаючи, щоб Його харизми не марнувались. Тому Він постійно знаходить нові шляхи та пробуджує нові форми життя, які через харизми служать розвитку спільноти вірних. Одним із таких діянь Духа Істини є заснування Ордену Проповідників на початку ХІІІ ст. У Конституціях нашого Ордену читаємо: «Як співпрацівники єпископського служіння через священничі свячення, серед належних завдань ми маємо виконання пророчої функції. Її міццю ми проголошуємо Євангеліє Ісуса Христа словом і прикладом, відповідно до потреб людей та умов часу й місця, щоб пробуджувати віру чи допомагати їй глибше формувати життя і таким чином будувати Тіло Христове. Остаточно це звершується в таїнствах віри». (LCO V).

Тому наша домініканська проповідь має бути не чим іншим, як виконанням пророчої функції. І нам залишається у простоті прийняти те, що в конкретний час і в конкретному місці брати послані Святим Духом продовжувати Його справу, як і Павло з Варнавою. Наша проповідь має сенс лише тоді, коли вона є результатом вслухання у голос Духа Істини, і коли це почуте слово ми переказуємо іншим. Це передбачає, передусім, необхідність свідомої та невпинної співпраці з Духом і застосування дару пророцтва, який ми отримуємо разом із домініканським покликанням. З іншого боку, щоб не потрапити в пастку лжепророків, ми повинні свідомо утримуватись від проголошення своїх приватних думок або ж мудрості цього світу.

З власного досвіду можу сказати, що дар пророцтва, вписаний у домініканську харизму, діє. Упродовж багатьох років я наважуюсь публічно проголошувати лише те, що отримую від Господа в молитві. А Він – Бог вірний. Хоч іноді Його слова доводиться чекати довго, воно завжди народжується в серці. І зазвичай стає для мене цілковито новим, викривальним, дієвим, живим. Я знаю, що ніколи б не вигадав цього сам, і що зазвичай не читав про це. Отримане Слово я намагаюся, з більшим чи меншим успіхом, виразити людськими словами, щоб мати можливість передати його своїм слухачам. А далі Господь продовжує діяти в серцях людей своїм Духом. Мені ж залишається повернутись до слухання й читання, щоб залишатися вірним правилам домініканського проповідництва: «Служіння словом є участю у пророчій функції колегії єпископів. Тому важливо, передусім, щоб самі проповідники прийняли Євангеліє в його повноті і прагнули живого розуміння таємниці спасіння, як її передає і пояснює Церква. Цей євангельський дух і надійна доктрина завжди повинні характеризувати домініканську проповідь» (LCO 99, І).

о. Якуб Гонцяж ОР
_______________
* Тут і далі цитати зі Святого Письма наведені за перекладом Івана Хоменка – прим. перекладача.

Переклад з польської: Мар’яна Шіпош

Фото: https://www.giodom.org/