Які пророцтва правдиві?
Пророкування – один із важливих дарів Святого Духа, якого людство потребувало, мабуть, в усі часи, як на індивідуальному, так і на суспільному рівні. Пророки будять свідомість та окреслюють реальність, яку потрібно перемінювати згідно з Божою волею. Про критерії розрізнення істинних і фальшивих пророків роздумує о. Петро Балог ОР.
Пророцтва і пророків знає, здається, кожна релігія. Цей феномен був іще в давніх Месопотамії чи Ханаані. В античній Греції, при храмі Аполлона в Дельфах, віщунка Піфія відповідала на запитання, з якими до неї зверталися. Але мова її була загадкова, тому жерці тлумачили ці відповіді зрозумілими словами. Вони виконували функцію пророків, тобто передавали «волю небес» на землю. Власне, громадяни слухали не Піфію, а жерців-пророків. До речі, цю віщунку Мікеланджело помістив у Сікстинській капелі у Ватикані. І саме з Дельфів походить грецьке «προφήτης», тобто «пророк»: так називали дельфійських жерців.
Як видно з цього прикладу, для «справжнього пророцтва» необхідний контакт із «божественним». У випадку християнства, а ще раніше – юдаїзму, мав бути контакт пророка з Богом. І, на відміну від грецької Піфії, Господь Ізраїлю не просто відповідав на запитання, а й давав вказівки, попереджав, застерігав. Варто згадати, що спершу посередниками між Богом і людьми були священики: про це є багато свідчень у Першій книзі Самуїла. А потім, у часи Самуїла, пророки стають принципово важливі для Ізраїлю. Утім, вони були й раніше – бодай Мойсей. Саме у П’ятикнижжі, авторство якого приписували Мойсеєві, є простий спосіб відрізнити фальшивого пророка від справжнього: «А коли скажеш у своєму серці: Як же пізнати нам слово, що його Господь не говорив? Коли пророк промовив у ім’я Господнє, а його слово не збулось і не справдилося – то це слово не від Господа; самовільно відважився пророк говорити: ти його не бійся» (Втор 18, 21-22).
Ми вживаємо одне слово – «пророк». А от у Старому Завіті є принаймні чотири терміни, що описують пророків: «ясновидець», «провидець», «муж Божий» і, власне, «пророк» (гебр. «набі»). Наприклад, «муж Божий» у Старому Завіті – це Мойсей, Ілля, Єлисей чи Самуїл. Мова юдейських пророків була доволі специфічна, вони послуговувалися висловами на кшталт «Так говорить Господь», «Це явив мені Господь» тощо.
Складно визначити, хто був останнім пророком Старого Завіту, тому що пророкування в Ізраїлі згасло так само непомітно, як і з’явилося. У кожному разі, десь у ІІІ–ІІ ст. до Р. Х. тут уже нема пророків, принаймні таких яскравих, як раніше; виникають лише коментарі до Тори чи Танаху, здебільшого позбавлені пророцького характеру.
Новий Завіт говорить про пророків уже з перших сторінок: це і старець Симеон у Храмі, який пророкує Марії, й Анна при тому самому Храмі, і потім Йоан Хреститель (хоча він волів себе так не називати). І, врешті, Ісус Христос – найбільший із пророків. Його мова справді пророцька: «Істинно, істинно кажу вам», «Ви чули що було сказано, а Я вам говорю…» тощо.
Одним із дарів Святого Духа після Його зішестя був пророцький. Цікаво, що пророки первісної Церкви мали величезний авторитет: їх навіть слухали апостоли, учні Христа (див. Ді 11, 27-30). Христос говорив і про фальшивих пророків: «Стережіться лжепророків, що приходять до вас в овечій одежі, а всередині – вовки хижі. Ви пізнаєте їх за плодами їхніми» (Мт 7, 15-16). Про останні часи зауважував: «Чимало лжепророків устане і зведуть багато людей» (Мт 42, 11). Чи трохи далі: «Бо встануть лжехристи та ложні пророки, які чинитимуть великі знаки й чуда, щоб, коли можна, звести навіть і вибраних» (Мт 24, 24). Євангеліст Йоан теж попереджає про лжепророків: «Любі, не кожному духові вірте, а випробовуйте духів, чи вони від Бога, – багато бо лжепророків прийшло на світ» (1 Йн 4, 1).
Сьогодні потрібно відрізняти пророцтва від об’явлень конкретним особам, які Церква може визнавати або ні. Пророцтво – це дар Святого Духа, і визначити, правдиве воно чи фальшиве, найпростіше можна за інструкцією зі Второзаконня: якщо пророцтва здійснюються, то вони, ймовірно, від Бога; коли ж більшість із них не збувається, то вони – звичайна людська фантазія.
Усі об’явлення, відколи завершилося написання Нового Завіту, називають приватними, іноді – спеціальними. Деякі приватні об’явлення Католицька Церква визнала – наприклад, об’явлення Матері Божої в Лурді чи в Фатімі. Інших же, серед яких меджугорські, особисті об’явлення Вассули й багато інших, не визнала. Проте потрібно пам’ятати: навіть визнані приватні об’явлення, тобто всі ті, які відбулися вже після закінчення редакції Нового Завіту, не обов’язкові для віри. Церква лише заохочує дослухатися до них як до таких, які в наш час ілюструють деякі аспекти Євангелія, наприклад, про життя Матері Божої.
І головне. Найбільшим пророком був і є Ісус Христос. Найбільше пророцтво – Його слова в Євангеліях. Християнину належить постійно вчитуватися в них, поглиблюючи особистий зв’язок зі Спасителем. Читання Слова Божого – це як споживання хліба чи пиття води, після яких уже немає голоду чи спраги, нема потреби в «додаткових об’явленнях». Христос говорить: «Той же, хто нап’ється води, якої дам йому я, – не матиме спраги повіки. Вода бо, що дам йому я, стане в ньому джерелом такої води, яка струмує в життя вічне» (Йн 4, 14). Або деінде: «Я – хліб життя. Хто приходить до мене – не голодуватиме; хто в мене вірує – не матиме спраги ніколи» (Йн 6, 35).
о. Петро Балог ОР
Фрагмент із книжки «Віра шукає розуміння. Подорож стежками пізнання» («Кайрос», 2018).