Убогість у домініканській традиції
Взірець убогості домініканців – апостольське служіння св. Домініка, що звільняє від поклоніння земним речам заради прослави Бога, служіння Істині та спасіння людей. Це дає свободу і відвагу проповідувати, свідчити, відповідати на актуальні потреби ближніх. Особливості домініканської убогості досліджує о. Яцек Салій ОР.
Домініканська вбогість має специфічний відтінок на тлі загального чернечого ідеалу вбогості: вона виразно пов’язана з апостольськими цілями ордену. Такому баченню властиві свої переваги й недоліки: з одного боку, не загрожує спокуса розуміти вбогість як самоціль; з іншого, легко можна піддатися протилежній спокусі – вважати вбогість суто зовнішнім засобом. Ця друга так само небезпечна, як і перша: коли вбогість перестає бути елементом внутрішньої настанови, що має силу очищувати душі тих, хто її практикує, то втрачає природу духовного акту. Тож у домініканській традиції ідеал убогості дуже схожий на загальночернечий, підкреслюється лише те специфічне в теорії та практиці вбогості, що випливає з апостольських цілей ордену.
Ось як формулює проблематику вбогості Конституція Ордену: «Прагнучи наслідувати апостолів, які без золота, срібла та грошей проголошували Боже Царство, святий Домінік і його брати постановили, відповідно до апостольських вимог свого часу, не мати ні власності, ані грошей і проповідувати Євангеліє, щодня жебраючи хліб для спільноти. Духом цієї апостольської вбогості, що був на початках Ордену, мусимо жити й ми, зважаючи на різні умови, місце та час».
Одразу після підкреслення апостольської специфіки Конституція вказує, що Орден прагне реалізувати вбогість у дусі великої монастичної традиції. Навіть це твердження, проте, насичене посиланнями на апостольське покликання: «Слухняні словам Господа: “Піди, продай, що маєш, дай бідним, і будеш мати скарб на небі; потім приходь і йди за мною” (Мт 19, 21), – ми вирішили бути вбогими в житті та духом. Оскільки інших намагаємося вирвати з влади багатства і привернути до благ небесних, то й самі маємо подолати пожадливість, уподібнюючись до Христа, що задля нас став бідним, бувши багатим, щоб ми його вбожеством розбагатіли (2 Кор 8, 9).
Цей дух убогості закликає нас із живою надією на Господа мати скарб свій у справедливості Божого Царства. Він робить нас вільними від служіння земним речам, а навіть і від піклування про них, щоб ми досконаліше єдналися з Богом, вільно в ньому перебували та відважніше про нього свідчили. А полягає він у тому, що задовольняємося малим, бо це глибше пов’язує нас із убогими, яким маємо проповідувати Євангеліє; і в тому, що не шкодуємо коштів на потреби братів і ближніх, бо задля Божого Царства, особливо для потреб навчання та справи спасіння, охоче ділимося тим, що маємо, щоб в усьому, чим користуємося для потреб тимчасових, важливіша була любов, яка не проминає».
На початках Ордену апостольський вимір убогості виникав не тільки з того, що проповідник Євангелія має бути вільний від зайвих земних турбот, щоби присвятити себе навчанню Божого Слова. Бідність стала тоді (у першій половині ХІІІ ст.) чимось особливо необхідним, бо під впливом неоманіхейських течій починали заперечувати апостольський авторитет священників, які не живуть убого. Тому перше покоління домініканців було насправді – а не тільки в постановах – спільнотою бідняків.
Основою утримання була милостиня. Спочатку було щось бентежне в тому, що священник просить хліба, як звичайний жебрак. Згідно з переданням Ордену, в часи святого Домініка монастирі не робили запасів, більших, ніж на один день; надлишки належало роздати бідним. Ченці жили не просто скромно, а насправді вбого: день за днем залежні від інших, у постійній непевності щодо завтра. У ті часи це було майже обов’язковою умовою, щоб іти до деяких середовищ зі Словом Божим. Пам’ять про пору, коли домініканські монастирі не могли мати ніяких запасів, збереглася в популярній в Ордені легенді, за якою самі ангели нагодували братів, коли ті не змогли назбирати їжі на обід, крім одного хлібця – та й того віддали біднякові.
Домініканці, як відомо, належать до жебрачих орденів. Ця назва трохи застаріла, проте висловлює ідею, значно стійкішу до плину часу. Зосередьмося на двох елементах цієї ідеї.
По-перше, це переконання, що встановлені в Церкві економічні структури не можуть бути перешкодою для проповіді Божого Слова. Середньовічна Церква, де основою утримання духовенства були десятини та бенефіції, не мала економічної можливості для виникнення ордену, що займається навчанням віри, а тому неспроможний прожити з власної праці. Постанова жити з милостині дозволила вийти з цього глухого кута. Ось як святий Тома захищає можливість цілковито присвятити себе проповіді Божого Слова незалежно від парафіяльних структур: «Люд вірний має законний обов’язок давати на утримання тільки звичайним настоятелям, які так отримують десятини й інші церковні доходи. Якщо ж хтось прагне задарма служити вірним проповіддю слова та слуханням сповіді, не вимагаючи за це винагороди як чогось належного, то вірні не обтяжені цим. Вірні можуть добровільно віддячити тимчасовими благами; хоч до цього і не зобов’язує сила закону, проте має спонукати сила любові».
По-друге, матеріальна залежність від доброчинності вірних – крім того, що це становище глибоко впокорює, тож має особливу силу лікувати пиху, – наводить на постійні запитання про те, чи наша орденська та апостольська ревність достатньо автентична, щоб бути на утриманні люду Божого. «Милостиня дається ченцям для того, – пише святий Тома, – щоб вони могли вільніше віддатися релігійним практикам, у яких прагнуть брати участь ті, що жертвують милостиню. Тому не гідно буде використовувати ці дари, якщо ченці стануть менш старанними в релігійних практиках, бо це суперечить намірам тих, хто складає пожертви… Якби знайшлися ченці, які хотіли б жити з милостині, яку дають убогим, хоча не змушує їх до того ні скрута, ані виконання корисного служіння, то це було б з їхнього боку недостойно». Тому традиція Ордену відрізняє милостиню (лат. eleemosyna), яку вірні подають, аби уможливити наше служіння Богу, від подарунків (лат. munuscula), яких варто уникати, бо вони радше відволікають від служіння Богові.
У домініканському Ордені – як, напевно, і в усіх жебрачих орденах – часто повторюють заклики до духовної вдячності тим, хто задовольняє наші земні потреби. Молитви за тих, «хто робить нам добро заради Твого імені», живих і померлих, читають у монастирях щоденно. У старих повчаннях зустрічаються міркування про те, що необхідно бичувати себе за гріхи тих, хто допомагає нам у земних потребах.
Отже, постанова покласти милостиню в основу утримання уможливила існування Ордену поза, здавалося б, замкнутою економічною системою Церкви ХІІІ ст. і стала предметом багатогранної духовної рефлексії. Опорна точка для такого осмислення – це заповіт святого Домініка: «Заповіт був гідний цього бідняка Христового, що у вірі страв багатієм і спадкоємцем Царства, яке Бог обіцяв тим, хто Його любить. Ідеться не про земні багатства, а про благодать, не про матеріальний достаток, а про духовну силу, не про мирську владу, а про життя з Богом. Тож Домінік передав те, що мав сам. “Ось такі багатства, – каже він, – я залишаю вам, найдорожчі брати, щоб ви їх отримали на правах спадкоємців. Майте любов, зберігайте покору та дотримуйтеся добровільної вбогості”. Насправді це заповіт миру. Не маємо права знецінити його забуттям, погордувати ним через свою недостойність, змінити його нашими реформами. Він набув чинності не через смерть заповідача, а через його перехід у життя безсмертне».
о. Яцек Салій ОР
Фрагмент зі статті, повний текст якої вперше опубліковано в журналі «Verbum» (січень 2019)