Голосуймо, брати!

Як згромадженню ефективно виконувати свою місію в Церкві? В особливій атмосфері ювілейного року колишній Генеральний магістр Карлос Аспіроз Коста ОР розповідає про формування та специфіку домініканської моделі управління, що й сьогодні засвідчує свою дієвість, забезпечуючи єдність та життєздатність Ордену.

Я тішуся, що серед численних цьогорічних урочистостей ми також згадуємо 800-ліття перших двох Генеральних капітулів, що відбулися під головуванням святого Домініка. Під час обох цих зібрань гарантом єдності Ордену виступав Генеральний магістр, а поширення Ордену через мережу провінцій уособлювало різноманіття, гарантуючи розповсюдження та інкультурацію євангельського послання в довірі до Святого Духа, завдяки зрілості братів та системі управління, що їх підтримувала. Усі ці елементи забезпечують правдиве апостольське життя.

Святий Домінік не «винаходив» своїх конституцій. Він не з тих святих, які викликають у людей подив, не «просвітлений» святий. Його особисте покликання не було раптовим, в його історії ми не знайдемо «бурхливого чи блискавичного навернення». Проте надзвичайно розмаїтий еклезіальний досвід з раннього віку дозволив Домінікові набути глибоких знань про найважливіші й найрізноманітніші прояви чернечої традиції (монастичної та канонічної), а також дієцезіального життя, характерного для того часу, в його рідній місцевості (Паленсія та Осма), а пізніше – у Південній Франції (Фанжо, Тулуза тощо) і на території сучасної Італії.

Цей досвід допоміг Домінікові надати своєму згромадженню юридичну форму, яка увібрала як найдавніші канонічні норми, так і найновіше на той час законодавство Церкви – плід Четвертого Латеранського собору – щодо проповідування, викладання теології та необхідності скликання Провінційних і Генеральних капітулів для існуючих чернечих орденів та регулярних каноніків. До цього додався й безпосередній досвід надзвичайної життєздатності асоціацій професорів та студентів в університетських колах, а також ремісничих об’єднань та зародження «муніципальних» (комунальних) структур, заснованих на поміркованому й партисипативному (демократичному, спільному) управлінні. Зрештою, перед Домініком постали виклики, пов’язані з убогими мандрівними проповідниками-катарами. Вони спонукали його, як і святого Франциска, усвідомити потребу робити щось подібне і водночас нове, але всередині самої Церкви!

 «Очевидна» перешкода, що випливала з відомого канону XIII Четвертого Латеранського собору, який містив заборону створювати нові «ордени», насправді дивовижним чином перетворилась на рушійну силу, що сприяла новизні Ордену Проповідників. Зібравшись на першому капітулі, святий Домінік та його перші брати-послідовники разом обрали Устав Святого Августина, одне з найдавніших у Церкві. Вони прийняли звичаї Ордену регулярних каноніків-премонстрантів, додавши нові елементи, властиві для мендикантів – убогість, мандрування, навчання та проповідництво. Це дозволило ченцям залишатись включеними у найдавнішу релігійну традицію Церкви і водночас гарантувало абсолютну новизну проекту.

В Ордені поєднуються три джерела енергії, що випливають із Церкви XIII століття або ж з усієї історії Церкви в цілому:

• Офіційна місія – проповідництво
• Юридична форма – традиція каноніків
• Основоположна ідея (ідея-сила) – апостольське життя або ж наслідування апостолів

Капітул 1220 року сформував конституційну модель, чинну й сьогодні, що гарантує єдність Ордену. Капітул 1221 року окреслив першу модель поширення Ордену через мережу провінцій. У такий спосіб виникла демократична, централізована й високоорганізована структура – Орден, а не просто сукупність монастирів чи провінцій! Ці норми, що розроблялися поетапно та з урахуванням набутого досвіду, дуже рано виявили і визначили у низці текстів правила щодо спільнотного життя та послуху, які свого часу дозволять засновнику зникнути без будь-якого ризику для Ордену. Справді, коли 6 серпня 1221 року святий Домінік помер, Орден уже мав мінімальну, проте життєздатну структуру, щоб ефективно виконувати свою місію в Церкві. Святий Домінік не залишив писемних пам’яток, лише Орден та чітко окреслену форму його управління. При цьому чимало фахівців стверджують, що більша частина тексту первісних конституцій була написана ним власноручно.

Дозвольте окреслити деякі ключові риси цього способу управління, що ґрунтується на свободі та відповідальності. Передусім варто нагадати той середньовічний канонічний принцип – можливо, вже дещо забутий, – який виражає наш стиль управління: «Quod omnes tangit ab omnibus tractari et approbari debet»*. Блаженний Гумберт Романський, четвертий наступник святого Домініка, прокоментував цю правову норму з властивою проникливістю та здоровим глуздом: «Добро, яке підтримують усі, поширюється швидко і легко».

Генеральні капітули скликалися з різною частотою. Станом на 1228 рік вже було встановлено новий законотворчий процес, який Орден зберіг донині: рішення стає конституцією лише за умови, що три Генеральні капітули поспіль ухвалюють його в три технічні етапи: ініціювання, затвердження та підтвердження. Крім того, ці три зібрання повинні бути різними за складом учасників: а) Виборчий Генеральний Капітул, що обирає Генерального Магістра Ордену; його учасниками є провінційні настоятелі та дефінітори або делегати, обрані провінціями під час Провінційних капітулів; б) Генеральний капітул дефініторів; в) Генеральний капітул провінційних настоятелів тощо.

Це саме те, що згодом почали називати славетною «домініканською двопалатною системою». Вона двопалатна у кількох сенсах: 1) по-перше, для того, щоб правова норма стала конституцією, її необхідно розглянути, сформулювати та проголосувати за неї під час трьох поспіль різних законодавчих зібрань (Генеральних капітулів); 2) по-друге, ці зібрання відрізняються за складом: у них беруть участь брати, які не мають владних повноважень у провінції (дефінітори), а також провінційні настоятелі та брати, прирівняні до них; 3) по-третє, зібрання капітулів складаються з обох «типів» братів.

Генеральні капітули відбуваються почергово, при цьому кожен із них має однакові повноваження. Якщо коротко, то різні колегіуми, які складаються з різних братів, з різними функціями, у різний час голосують за різні закони, що безпосередньо регулюють життя Ордену. Це братерське сопричастя, виражене в системі капітулів, також виявляється в органічній та пропорційній участі всіх структурних частин (монастирів, провінцій) у досягненні мети Ордену. Ось чому ми називаємо нашу форму управління комунітарною: настоятелі вступають на посаду внаслідок обрання братами та затвердження настоятелем, вищим за рангом. Крім того, при вирішенні питань, що мають першочергове значення, спільноти різними способами беруть участь в управлінні через Капітул чи Раду (на місцевому, провінційному та загальному рівнях). Орден є «синодальним», оскільки від самого початку брати жили, молилися, управляли та проповідували саме як брати.

Можна припустити, що ми маємо справу з теологічною традицією обітниці послуху, яка, можливо, «відмінна» від тієї, що ми зазвичай собі уявляємо, або ж, наприклад, від того, як її розуміють бенедиктинці чи єзуїти. Справді, obœdire (слухатися) у нашій традиції тісно пов’язане з ob-audire (слухати), і саме тому обітниця послуху – єдина, яка міститься в домініканській формулі обітів! У цьому полягає функція всієї влади в Ордені: слухати Бога і робити так, щоб Його почули в голосах братів. Ми переконані, що слухаючи братів, ми слухаємо голос Бога. Ось чому існує також тісний взаємозв’язок між обітами, які ми складаємо (обітницею послуху), та піднесеними вгору руками, щоб висловити своє «так» чи «ні», або з іменними бюлетенями, що виражають волевиявлення кожного брата під час ухвалення рішень, врегулювання різних справ або обрання братів на ті чи інші посади.

Заклик “Fratres, votemus” («Голосуймо, брати»), що так часто лунає з вуст головуючого чи секретаря Генерального капітулу вже від самих початків існування Ордену, яскраво виражає сенс обітниці послуху, яка поєднує кожного з нас особисто з Генеральним магістром Ордену. Ми також зобов’язуємось дотримуватись тих законів, за які голосуємо, і слухати тих братів, яких обираємо голосуванням.

Впродовж усієї нашої історії ми завжди намагаємось забезпечити необхідні засоби для існування і для будування спільноти … Та що буде далі, ми не можемо знати чи передбачити, бо ж справді, в житті існують речі та виміри (зокрема, сама культура), які неможливо спланувати. Все, що можна зробити, це створити простір поваги і сприяння життєвим силам, які не в наших руках і не піддаються плануванню! Єдність та різноманіття Ордену проявляються в складній організації, яка вимагає постійної уваги, оцінки та адаптації. Це не «проста» система, але це ознака справжньої «демократії», справжньої свободи. Ця «екосистема», яку святий Домінік заповів своїй Родині, є крихкою за своєю структурою, вимагає чималої терпеливості й наполегливості для зростання та розвитку і потребує участі всіх у спільних пошуках.

Ми вважаємо «плюралізм» в Ордені не чимось на кшталт короткочасної хвороби, до якої слід ставитися «толерантно», а благословенням, що збагачує нашу спільну спадщину. Ми – паломники, мандрівники без постійного місця проживання, і для нас завжди є «дослідженням» творення спільноти тих, які разом шукають істину, де б вона не знаходилась! Можливо, саме тому святий Альберт Великий в одному зі своїх текстів визначив ідеал домініканського життя таким чином: «In dulcedine societatis, quaerere veritatem» (шукати істину в лагідній гармонії братерського життя).

Карлос Аспіроз Коста OP
______________
* Те, що стосується всіх, має бути обговорено та затверджено всіма (з лат.)

Повний текст листа з нагоди 800-ї річниці перших Генеральних капітулів Ордену Проповідників

Переклад з англійської: Мар’яна Шіпош

Фото: https://www.op.org/

Tags: Карлос Аспіроз Коста