Нездійснена мрія Домініка
Чого насправді прагнув святий Домінік ще задовго до заснування Ордену Проповідників і чи вдалося йому втілити в життя свій намір? У контексті ювілейного року о. Іриней Погорельцев ОР ділиться роздумами про зародження покликання й місійного духу Домініка, його палкого бажання нести Слово Боже в усі куточки світу та проповідувати істину всім народам.
Святого Домініка знаємо передусім як невтомного проповідника, який присвятив своє життя боротьбі з єрессю. До тієї міри, що свята інквізиція, яка була створена вже кілька років після смерті Домініка, обрала його своїм покровителем. Упродовж багатьох століть Домініка навіть вважали першим інквізитором, хоча це, звісно, анахронізм. Проте чимало хто й сьогодні переконаний у тому, що свій орден він також створив виключно для боротьби з єретиками. Чи так було насправді? Чи Домінік не мав зовсім інших натхнень та зовсім інших прагнень?
У місті Осма, де наш засновник розпочав своє священниче служіння, в бібліотеці собору, в якому він служив, зберігається цікава реліквія – старовинний фоліант, середньовічна копія книги іспанського бенедиктинця Беатуса Лієбанського (†800) під назвою «Коментар на книгу Одкровення св. Йоана», яку свого часу міг тримати в руках Домінік. «Цей твір не є вченим дослідженням Біблії, а радше книгою для молитви і текстом для роздумів. А цим духовним практикам повинні були допомагати пов’язані зі змістом яскраві, багаті ілюстрації, які часом займають цілі сторінки кодексу», – пише домініканський історик о. Томаш Галушка ОР у своїй книзі «Інквізитор – теж людина»*.
Серед цих ілюстрацій особливе місце займає так звана mappa mundi – мапа тодішнього світу, такого, яким його уявляли люди Середньовіччя. Можливо, схилившись над цією мапою, роздивляючись зображені на ній «всі кінці землі», у Домініка й зродилась його перша мрія – вирушити в далеку подорож. Та не для того, аби захоплюватись екзотикою, але щоб нести Слово Боже тим народам, які його ще не чули. Проте наразі Домінік не залишав Осми, а найвіддаленішим від його рідної Калеруеги містом, у якому він побував до того часу, була Паленсія, де майбутній святий навчався.
І ось з’явилась нагода. Король Кастилії Альфонс VIII (1158 – 1214) забажав одружити свого сина Фердинанда з датською принцесою, тож звернувся до єпископа Осми Дієго з проханням «стати його посланцем у цій справі» – так передає нам цю історію перший біограф святого Домініка бл. Йордан Саксонський. Єпископ погодився і, взявши з собою Домініка, вирушив у дорогу. Їхній шлях проходив через землі південної Франції, де Домінік вперше зіткнувся з єретиками-альбігойцями. Саме в Тулузі, де вони зупинились у гостинному дворі, після розмови, яка тривала цілу ніч, святий Домінік навернув до істинної віри свого першого єретика. Проте цей випадок, який безумовно відкрив нове покликання Домініка, ще не змінив його життя. Подорож до Данії продовжувалась…
Те, що відбулося згодом, бл. Йордан описує дуже стисло, мовби це було чимось незначним у біографії святого Домініка. Вони досягли мети своєї подорожі, отримали згоду нареченої та її батька, повернулись додому з цією радісною звісткою. Король знову попросив єпископа Дієго вирушити до Данії, цього разу зі ще більшою свитою, вже для того, щоби привезти з собою наречену. Однак за цей час дівиця несподівано померла… Варто зазначити, що й принц Фердинанд також помер раніше за свого батька, так і не успадкувавши його трон. Здавалося б, історія з Данією закінчилась. Бл. Йордан підсумовує це такими словами: «Але Бог у своїх спасенних планах набагато краще використав мету цієї подорожі, щоб при нагоді подбати про набагато урочистіше весілля – початок зв’язку між Богом і душами, які в усій Церкві треба було різними способами прикликати від різноманітних гріховних помилок до вічного спасіння, що й підтвердили подальші події».
Тож, відіславши до короля гінця, єпископ Дієго разом із Домініком відправились до Рима… Ось як описує це бл. Йордан: «Він (Дієго) представ перед папою Інокентієм і переконливо просив його, щоб – якщо це можливо – прийняв його відставку… Він також відкрив папі, що глибоко в його серці лежить прагнення навертати куманів (так тоді називали печенігів), якому в міру сил він хотів би присвятити себе, якщо папа прийме його відставку». Але папа відставку не прийняв. Звернімо увагу: Дієго не просив дозволу навертати єретиків, лише відправитись у далеку місіонерську подорож (і Домінік поділяв ці його прагнення). Єпископа Дієго характеризують як особу харизматичну, поривчастої вдачі, на відміну від спокійного і розважливого Домініка. Але що трапилось, чому такий несподіваний поворот? Чи щось сталося під час подорожі до Данії? Чи, може, смерть принцеси спричинила небажання Дієго повертатись до рідної єпархії?
Історики (а передусім домініканський історик Марі-Умбер Вікер) вважають, що на те була інша причина. Проте «винна у всьому» саме Данія. У ті часи цю країну можна було б назвати регіональною наддержавою, яка вважала басейн Балтійського моря зоною своїх інтересів. Саме тоді почалась євангелізація Лівонії (сучасних Латвії та Естонії), єпископ Альберт Буксгевден заснував Ригу. Але Данія не бажала віддавати першість у цих місіях німцям, тож готувала власну місію на чолі з архиєпископом Лунда Андерсом Сунасеном. Схоже, Дієго і Домінік прибули в Данію якраз тоді, коли тривали ці приготування. І саме приклад колеги – єпископа Андерса – надихнув Дієго також стати місіонером. Приєднатися до цієї місії чи організувати власну – до куманів? Над цим питанням розмірковував тоді Дієго. Та, як ми знаємо, ця мрія залишилась нездійсненою.
Повертаючись з Рима до рідної Осми, Дієго й Домінік знову побували на півдні Франції, де на синоді у Монпельє зустріли папських легатів, які жалілись на невдачі своєї місії серед альбігойців. Тож єпископ Дієго вирішив очолити цю місію. Так Домінік, відповідаючи на невідкладні потреби Церкви, залишив своє перше прагнення і присвятив свої здібності проголошенню Слова альбігойцям, що й робив з успіхом упродовж кількох наступних років. Потім з’явилась ідея заснування ордену, який продовжував би місію засновника – проголошувати Слово Боже, але не тільки єретикам, а «на всі кінці землі», як це робили апостоли. Домінікові стало затісно у межах «проповідництва тулузької єпархії», і тому він розіслав своїх братів по всій Європі, збираючись згодом вийти й поза межі християнського світу.
А як же Домінікова мрія? Невже він назавжди покинув своє первинне бажання? На початку 1217 року, залишивши землі альбігойців, Домінік розповів про своє перше покликання молодому клірику Вільгельму з Монфферрат. «Вони обіцяли один одному й обговорювали, що коли Домінік вже створить свій орден, а Вільгельм закінчить теологічну освіту, то вони разом відправляться навертати язичників у Пруссії та інших північних країнах». Однак і цей намір лишився нездійсненим. У 1221 році Господь покликав Домініка до служіння на вічній літургії у Своєму Царстві. І хоча сам Домінік не зміг реалізувати свого первинного прагнення, він таки зробив це – за допомогою співбратів, які дійшли й на північ Європи, і в країни глибокої Азії, а згодом також і до відкритої Америки…
о. Іриней Погорельцев ОР
_______________
* Тут і далі цитати наведені в перекладі о. Іринея Погорельцева ОР
За матеріалами:
– Йордан Саксонський, Книжка про початки Ордену
– Томаш Галушка, Інквізитор теж людина
– Марі-Умбер Вікер, Домінік та його брати-проповідники