Так почалася моя пригода в Ордені Проповідників
Що спонукає людей в сучасному світі шукати Бога, а деяких – присвячувати себе Йому цілковито? Нововисвячений диякон бр. Ігор Селіщев ОР розповідає про шлях свого навернення, пошуків і дозрівання у вірі, відкриття покликання до чернечого життя, зрештою, вступ до Ордену та плани служіння в контексті бачення місії домініканців в Україні.
– Ігорю, нещодавно ти був висвячений на диякона, поділись, будь-ласка, своїми враженнями від цієї події?
– З одного боку, звичайно, є така непевність – що ж буде переді мною… Іншими словами, я стою перед чимсь невідомим і водночас чимсь таким безкінечним, що там може бути все: і багато добра, і багато небезпек. І це, звичайно, з одного боку, надихає, окриляє, а з іншого – лякає. Можу сказати, що сильного стресу я не мав, але бачу, скільки переді мною невідомого, і це трохи створює відчуття, подібне до того, як у нас говорять в традиції, що Бог викликає одночасно і захоплення, і трепет. Саме таке щось я відчуваю: захоплення і трепет.
– Фактично рік тому ти склав вічні обітниці. То був головний вибір, і тепер, можна сказати, що це продовження шляху. Чи мав ти якісь сумніви, чи, може, почуття страху?
– Жодних сумнівів я не мав. А чи мав почуття страху? З’явилося більше усвідомлення, що тепер я почну служити вже як диякон, тобто людина, яка є більш публічною особою, ніж просто домініканець-студент. Я вже буду проповідувати і матиму більше контактів з людьми. І тут я усвідомив, наскільки це велика відповідальність, тому що особливо треба думати про те, що говориш. Я маю свій світогляд, своє бачення певних проблем, особливо сучасних, маю ідеї щодо того, що радити людям, а чого не радити. Але треба розуміти, що одна справа, коли мені щось подобається чи не подобається, а інша справа, що я теж у цьому можу не мати рації. І дуже важливо конкретній людині в конкретній ситуації сказати те, що буде пасувати саме їй, що допоможе саме в її обставинах. Одні поради ми дамо простому працівнику, а інші – професору філософії або математики. Я бачу по собі, що маю тенденцію трактувати всіх однаково. Не можна так робити. І тому я почав відчувати певний страх перед такою відповідальністю, але він мене не знеохочує, а, навпаки, спонукає до того, щоб розвиватися.
– У домініканців є принцип так званого «постійного навчання». Ти пройшов досить довгий шлях формації, вже пізніше прийняв католицьку віру. Які в тебе були прагнення, коли ти вступав до Ордену?
– Коли я вступав до Ордену, це був час «початківця» в тому сенсі, що я не так давно відкрив для себе Бога, побачив, що несе в собі віра, і для мене – як я вважав і вважаю досі,– і для всіх інших людей. Я бачив, чого люди самі себе позбавляють, або чого їх позбавили їхні батьки чи оточення. І я відчував у собі дуже сильне покликання нести їм Бога, нести і проповідувати їм Христа, Його Євангеліє. Звичайно, можу сказати, що тоді я на це все дивився більш примітивно, бо менше усвідомлював труднощі, які можуть бути з цим пов’язані. Зараз я дивлюся на це, як мені здається, більш тверезо. З одного боку, це дещо мене сповільнює, а з іншого – я бачу, що ці «гальма» можуть бути корисні, щоби підійти до справи проповіді більш продумано, більш «молитовно». І щоб усе ж таки проповідувати не стільки свої погляди, скільки саме Євангеліє – те, що я дійсно пізнав, і що дійсно Бог хоче, щоб люди почули і прийняли.
– У Церкві вважається, що коли хтось щойно навернувся, то не може відразу вступити до Ордену. У твоєму випадку теж, мабуть, так було? В якому році відбулося твоє навернення, а коли ти фактично вступив до Ордену?
– Моє навернення офіційно відбулося хрещенням 25 грудня 2010 року.
– Яка година, пам’ятаєш?
– Година одинадцята. Точніше, одинадцята тридцять. Чому тридцять? Тому що настоятель говорив довгу проповідь, десь на двадцять хвилин.
– Пам’ятаєш, про що говорив?
– Абсолютно не пам’ятаю. Мені здається, що він зосередився на мені. Це зовсім було не в тему, тому що було Різдво, але саме тоді відбулося моє хрещення. Та не це було початком моєї дороги з Богом. Навернувся я набагато раніше: десь два роки перед тим я вже почав серйозно думати, щоби сказати Христу «так» – сказати остаточно. А потім… Взагалі в Церкві є так, що три роки має минути після офіційного навернення – мінімум три роки. Здається, так і було.
– Ти навернувся до Господа як доросла людина. Чи пригадуєш, що для тебе стало конкретним поштовхом: чи це були якісь люди, чи якісь події, чи духовна література?
– Все почалося десь сімома роками раніше, коли я вже став серйозно задумуватися над справами мого світогляду, а також над сенсом життя. Тоді я почав серйозно читати Біблію і молитися. Образ Бога в мене був досить своєрідний. Я поступово відкривав спочатку Бога як Бога, потім Христа Ісуса. Це був досить складний процес. У певному моменті я зрозумів, що, мабуть, я – християнин, просто християнин. Не важливо, православний чи католик, а просто християнин. Але потім прийшло усвідомлення, що так насправді я граюся в християнина. Справжній християнин перебуває у спільноті, немає християн без спільноти, немає християн без Церкви. От тоді, власне, я й відчув прагнення Церкви і знайшов Церкву.
– Це була Католицька Церква?
– Це була Католицька Церква. Це довша розмова, можна би було ціле окреме інтерв’ю присвятити тому, чому я прийшов саме в Католицьку Церкву. В кожному разі я просто зрозумів: або зараз щось змінюю в своєму підході до християнства, до віри, або це все помре.
– Тобто, підсумовуючи, це було щось, що зсередини, з тебе виходило. Якісь внутрішні прагнення пошуку істини, пошуку Бога, так?
– Так. Але… Увесь час я маю труднощі з поясненням, чому це відбулося конкретно в той момент. Це було щось, що мене, власне, «повело», чого я не сам собі придумав. Це був якийсь поштовх – водночас і зсередини, і ззовні. Дійсно, не було жодних серйозних потрясінь у моєму житті в той час. Це був звичайний нормальний тиждень праці в університеті (я працював в прес-центрі, закінчуючи магістратуру).
– Сьогодні, з перспективи вивчення богослів’я, ти можеш сказати, що це був Святий Дух, який діяв всередині тебе?
– Звичайно, це була благодать віри. Це був дар, який, ясна річ, вимагав моєї відповіді. І я дав відповідь, чому дуже радий.
– Чому ти вибрав Орден Проповідників?
– Мені здавалося, що я покликаний до – назвімо це, «інтелектуального» способу проповідування віри, – до того, щоби нести людям Євангеліє шляхом пояснення, в чому полягає віра, а також приготовляти їх до – я б це назвав – кризи віри, щоби в певному моменті вони самі змогли відповісти собі на питання, які в них з’являться. Це перше. По-друге – діалог з людьми невіруючими або з тими, які сумніваються. Тобто шукати індивідуальний підхід до тих, хто або не цікавиться вірою взагалі, хто вважає, що віра в його житті не є потрібна, або до тих людей, які в певному сенсі розчарувалися в Церкві, у вірі, може, навіть тримають якусь образу на Бога. Я часом читаю свої старі пости на фейсбуці й бачу, яким я був тоді зухвалим, а потім дивлюся на себе «сьогоднішнього» і думаю: «Господи, що я ніс…» До кожної людини треба мати все ж таки свій підхід, і якщо для когось потрібні важкі, гострі слова, то для іншого вони будуть небезпечні, і така людина може вже ніколи не почати розмовляти на тему віри.
– Наскільки мені відомо, в Донецьку не було домініканців. Яким чином ти потрапив саме до цього Ордену – зустрівся з якимись братами чи в якийсь інший спосіб дізнався про них?
– Ще з дитинства у мене було багато книг з історії, особливо середньовічної Європи, і мені було відомо, які існують основні католицькі ордени. Я знав, хто такі домініканці, чим вони займалися. І тоді, коли я почав відчувати покликання, я почав дізнаватися, чим займаються ці ордени сьогодні, бо відразу відчув, що мене Господь кличе до чернечого життя. Я став шукати в Інтернеті, хто чим займається, і тоді якось домініканці мені приглянулися. Коли в серці я вже прийняв рішення, що якимось чином буду схилятися в бік домініканців, того самого дня відбулося таке собі чудо. Я прийшов на Месу, і там моя знайома сказала, що завтра або, здається, на вихідних до нас приїжджають домініканці з Кракова. Це був шок для мене, тому що в нашому «захолусті», щоб якісь домініканці приїжджали з Польщі… Я відразу сприйняв це як знак. У мене була велика радість, просто «меганатхнення», що зараз із ними порозмовляю, порозпитую, скажу, власне, що думки свої скеровую до них. Коли вони приїхали, я їх розпитав про контакти українських домініканців… Так почалася моя пригода в Ордені Проповідників.
– Що на тебе чекає далі? Чи хочеш повернутися в Україну?
– Звичайно! Я вже не можу дочекатися, коли закінчиться моє навчання, щоб повернутися в Україну. Я розумію, що наш Орден міжнародний, і ми маємо бути відкритими на цілий світ, але все ж таки ми працюємо в конкретних структурах. Нашою структурою тут є Вікаріат України, і якщо мене Господь покликав у цьому Вікаріаті, думаю, що саме в Україні Господь потребує домініканської проповіді. Тому я абсолютно на це відкритий. Я люблю Україну, незважаючи на те, наскільки важкою є зараз ситуація, особливо в мене на Донбасі. Коли закінчу цей рік навчання, то повернуся в Україну.
– Що особливо лежить у тебе на серці? Чим би ти хотів займатися як проповідник, коли повернешся в Україну?
– Це важке питання, тому що я вважаю, що, зокрема, академічне (студентське), і не тільки академічне, душпастирство є дуже потрібне в Україні, і треба його розвивати, особливо в нашому домініканському стилі. А водночас бачу, що дуже великою проблемою в нашій країні є релігійна неграмотність. І я переконаний, що місія домініканців полягає в тому, щоби цю неграмотність долати, допомагати людям розуміти що таке християнство, що таке Євангеліє, і до чого їх Бог кличе, щоб викорінювати забобони та фальшиве бачення нашої віри. Я переконаний, коли б люди побачили, чим насправді є християнство і ким є Христос, вони б інакше на Нього дивилися, інакше дивилися б на Церкву, і, можливо, інакше би виглядало життя в Україні. Я вважаю, що це і є наша місія.
– Дуже дякую тобі за цю розмову.
Розмовляв о. Олександр Оріховський ОР
Фото: бр. Ігор Селіщев ОР