Автостопом у білих габітах
Свобода, мир серця та розум, занурений у Бога, – це те, що було притаманне святим, і саме це вирізняє людей Воскресіння, як зауважує о. Кшиштоф Палис ОР. Зі щирістю, проникливістю та гумором він ділиться спогадами про початок свого життя в Ордені, знакові слова й зустрічі, мандрівки автостопом та підтримку блаженного Існарда.
Іноді я запитую людей, у яких помічаю певну духовну чутливість: «Яка риса Бога тобі найближча? Через яку рису Бог дає тобі себе пізнати?» Відповідь дозволяє швидко зрозуміти, чи ці знання про Бога походять з мудрих книжок, чи з особистого досвіду Божої благодаті. Звісно, найкраще, коли одне доповнює інше.
Зізнаюся, що однією з таких «рис» Бога, через яку Христос притягує мене до себе – це свобода.
Християнські ченці пояснюють це просто: «Якщо твій розум не занурений у Бога, то як можеш відчути Божу радість? Забуваєш про Христа, твій розум постійно зайнятий працею, турботами, тому твій духовний двигун зупиняється. Увімкни молитву й тихий спів, тоді полетиш уперед і кружлятимеш навколо Христа, мов зоря».* Звичайно, це не «примусовий» стан, а таємничий дар, який християни називають благодаттю. Певний спокій духу, тверезість розуму, внутрішня радість, що можлива навіть посеред негараздів.
***
З діалогу св. Йоана Золотоустого з імператрицею Євдоксією:
Євдоксія: «Прожену геть тебе, якщо не перестанеш проголошувати проповіді проти мене». (Насправді у своїй проповіді св. Йоан виступив проти розміщення відразу поруч із храмом статуї імператриці, біля якої мали відбуватися розваги та ігрища).
Йоан: «Нікуди не можеш мене вигнати, тому що весь цей світ є домом мого Отця».
Євдоксія: «Тоді я позбавлю тебе життя».
Йоан: «Цього також не можеш зробити, бо моє життя закорінене з Христом у Богові».
Євдоксія: «Ну, то я заберу все, що ти маєш».
Йоан: «І цього не зможеш, бо всі мої скарби знаходяться на небесах, і навіть моє серце там».
Євдоксія: «Тоді я вишлю тебе далеко від твоїх друзів, не матимеш нікого поруч».
Йоан: «І це тобі не вдасться, адже я маю друга в небі, з яким не можеш мене розлучити. Ось чому я чиню тобі спротив. А ти все одно жодним чином не зможеш мені зашкодити».
З розмов св. Бернардетти Субіру:
«Бідна Бернардетто, та ж тебе зачинять у в’язниці!» На це вона, посміхаючись, відповіла: «Я не боюся. Якщо зачинять, то так само й відчинять».**
Ось вона, ця риса: не плакати над собою і мати «розум, занурений у Бога» – навіть у найважчих ситуаціях. Саме вона асоціюється мені з людьми, які завдяки вірі зустріли Воскреслого і живуть, занурені в Нього.
***
У житті мені багато в чому не щастить, однак є дещо, з чим, без сумніву, пощастило – це Бог і люди. Коли озираюся на своє життя, то помічаю там набагато більше благословіння, аніж нещастя. Наче Господь постійно ставив на моєму шляху осіб, які приходили мені на допомогу, коли бачив, що це буде мені на добро. Часом на довший період, а іноді було достатньо лише хвилини, щоби віднайти силу йти далі.
Познань, серпень 2002 року. Вже декілька днів я перебував у домініканському новіціаті, де з горем попалам вчився молитися григоріанським співом, ходити сходами в габіті, а передусім намагався шукати Бога та навернути самого себе.
За кілька днів до облечин (обряд отримання чернечого одягу – прим. перекл.) відбувається жеребкування покровителів монашого життя. Магістр новіціату наголошує: «Брати, це важливий момент, ваші покровителі будуть вашими приятелями упродовж усього вашого життя як братів-проповідників. Аж до смерті».
Я ще раніше обрав собі одного зі святих, тож пішов до настоятеля з проханням, щоби дозволив мені мати саме його. «Не погоджуюсь, – заперечив він, – адже в нас є традиція жеребкування. Та якщо той святий дійсно тебе вибрав, то ти саме його і витягнеш». Нас 37, а тому мої шанси не надто великі, хоча один зі співбратів дійсно витягнув ім’я святого, якого собі раніше обрав. У такі миті перестаєш вірити у випадковість.
Після молитви до Святого Духа витягую папірець: «Існард», – читаю з важким серцем. Не знаю про нього нічого, крім того, що був домініканцем з XIII століття (+1244) та отримав габіт з рук св. Домініка.
За кілька днів після облечин вирушаю зі співбратами до Кракова на зустріч з Йоаном Павлом ІІ. Уперше в житті входжу до клавзури (приміщення монастиря, до яких можуть входити лише ченці – прим. перекл.) краківського монастиря, від величі та вісімсотлітньої історії якого у мене перехоплює подих. На довжелезному коридорі, який брати називають «злітною смугою», зустрічаю 92-річного отця, котрий човгає ногами по підлозі, молячись розарій. Дізнаюсь його ім’я – Існард. Старші брати кажуть, що це людина радісна та побожна.
З ревністю новіція пробую заговорити до нього – саме під великою табличкою з написом «SILENTIUM» (тиша): «Дуже радію, отче, що можу з Вами познайомитися, тому що вже декілька днів блажений Існард є моїм монашим покровителем». Поглянувши на мене, він усміхається: «Брате, я так багато завдячую йому…» Після цих слів на очі отця Існарда навертаються сльози і він йде.
Таким був початок мого монашого життя. Я побачив людину, яка прожила в Ордені 74 роки. Вільно та щасливо. Ця зустріч тривала менше хвилини. Через рік отець Існард помер, а я склав свої перші чернечі обіти.
Я усвідомлюю, що для людей, які не вірять у заступництво святих, написане мною здасться наївним. Проте від самого початку перебування в Ордені мене супроводжує переконання, що саме цьому святому я завдячую вирішенням багатьох труднощів чернечого життя, які він допоміг мені успішно подолати.
Вступаючи до Ордену, я навіть не підозрював, що проїду Європою 40 тисяч кілометрів автостопом. Це було захопливою пригодою, а водночас і найкращими реколекціями. З того часу я закохався у Боже Провидіння. Так, разом зі співбратом ми опинилися о другій годині ночі біля автобуса в Косові, неподалік від розташування миротворчих військ. Подібні випадки траплялися в Албанії, Франції, Фінляндії, Італії, Македонії, Сербії та ще в деяких країнах. Ми не знали мови, мали тільки білі габіти і, можливо, трохи зухвалої віри в те, що Бог пошле на нашій дорозі добрих людей.
Так насправді й було. Щоразу ми поверталися з почуттям надприродної опіки. Я переконаний, що це також було проявом тихої підтримки бл. Існарда. Цей не дуже відомий домініканський блаженний має ще одну рису – ту, про яку я згадував на початку: внутрішня свобода, простота і мир серця – посеред галасу довколишнього зла. Такими я бачу вільних людей.
Ось ще дві маловідомі цікавинки. Перша: домініканський мартиролог стверджує, що за заступництвом бл. Існарда молимося за шукачів пригод. А про другу, мабуть, не варто згадувати в кримінально-виконавчих установах. Справа в тому, що бл. Існард з Чампіо є ефективним покровителем утікачів із в’язниці. Уже в найдавніших життєписах братів (Vitae Fratrum Ordinis Praedicatorum), Жерар де Фраше згадує: «Якось двоє ув’язнених молодиків просили про допомогу брата Існарда – померлого пріора з Павії. Невдовзі їхні прохання були вислухані: чудотворним способом Бог звільнив їх із в’язниці попри те, що сторожа марно намагалася наздогнати втікачів. На знак подяки вони згодом принесли на гріб Існарда ланцюги».
о. Кшиштоф Палис ОР
_______________
* Старець Паїсій Святогорець. Слова. Том 1. З болем та любов’ю про сучасну людину.
** Франсуа Трошю. Свята Бернадетта Субіру.
Джерело: https://www.facebook.com/krzysztof.palys.op
Фото: бр. Матеуш Палюх ОР
Переклад з польської: о. Олександр Оріховський ОР