Більше, ніж carpe diem
Чому ми щоразу так прагнемо «пришпилити» швидкоплинні миті нашого сьогодення? Дивлячись на світ крізь фотооб’єктив, о. Маріуш Возняк ОР розглядає фотографію з погляду її функції уприсутнення людей і подій, актуалізації дійсності, що дозволяє вийти за межі нашого «я», та, черпаючи з минулого, конкретизувати своє місце в історії.
Що є, то було вже воно,
і що статися має, було вже,
бо минуле відновлює Бог!
(Проп 3,15)*
Не кожен, хто бере до рук фотоапарат, користуватись яким може бути доволі складно або ж, навпаки, зовсім просто, чи, наприклад, смартфон, замислюється над суттю фотографії. Якщо ж хтось володіє певними знаннями про діафрагму, чутливість та композицію, то переважно дбає, аби фотографії «виходили» з технічного погляду. Підвищувати свою кваліфікацію та майстерність справді важливо. Також має значення ефективне використання технічних можливостей обладнання, щоб не обмежуватися кількома перевіреними алгоритмами у вигляді вже запрограмованих режимів. Творчість, безумовно, цінується. Тим більше варто пам’ятати пораду майстрів фотографії: “Фотографує не фотоапарат, а людина, яка тримає його в руках!”
Коли ми відкриваємо альбом із фотографіями, зробленими кілька чи кількадесят років тому, особливо в колі родини чи друзів, і навіть пригадуємо ті події, наприклад, сімейні урочистості, такі як весілля, дні народження, спільні мандрівки тощо, ми обов’язково повертаємось у недавнє або ж далеке минуле – настільки, наскільки дозволяє наша пам’ять. Та що робити зі старими фотографіями, які вже пожовкли, і на яких ми не впізнаємо людей, адже ніколи їх не зустрічали? Те ж саме із зображеними на цих фото місцями, котрі настільки змінилися, що ми вже сумніваємось, чи існували вони взагалі.
Тут ми торкаємось дуже важливої проблеми, пов’язаної з нашим сприйняттям фотографії, що є насамперед матеріальним свідоцтвом, яке інформує нас про людей, місця та події. Не варто забувати й про те, що це також «фіксація» реальності – очима автора.
Передусім фотографія – це «застигання в кадрі» тієї миті, того уламку часу, в якому її зробили.
Також існує ще одна категорія, що визначає фотографію як ars – витвір мистецтва. Це її цінність – естетична, пізнавальна, інформативна або ж та, яка «щось» транслює, – повідомлення, скероване до глядачів, чи просто спосіб творчого самовираження фотографа.
І ось тут виникає питання, яке, на мою думку, рано чи пізно постає перед кожним. Це питання часу, а отже, певною мірою, швидкоплинності. У своїй «Сповіді» святий Августин розмірковує про природу часу: «Коли ніхто не питає мене про це, я знаю, але як тільки йдеться про пояснення, я вже не знаю», – стверджує Учитель Церкви. Безперечно, категорія часу пов’язана з моментами, які слідують один за одним, і саме завдяки їм ми усвідомлюємо теперішнє, що дозволяє осмислювати (запам’ятовувати) те, що вже було, і мовби «тяжіти» до того, що буде.
Не заглиблюючись занадто у феноменологію, варто звернути увагу на істину, яка виражена в одному з китайських афоризмів: «Як дзеркало є тим, що відображає форми, так минуле є засобом пізнання теперішнього». Завдяки минулому людина може краще пізнати теперішнє, тобто саму себе.
Отже, фотографія дозволяє кожному зустрітися із самим собою, що уможливлює активізацію «машини пам’яті», завдяки якій можемо творчо підходити до минулого й не чіплятись за спогади.
Це означає, що послідовність минулих подій, яку ми виявляємо в своїй пам’яті, дозволяє нам певним чином «відновитися» – уприсутнитись «тут і тепер». Це також означає, що ми усвідомлюємо своє тривання, внаслідок чого в нас зроджується цілий спектр асоціацій, пов’язаних з людьми та подіями. Певним чином ми виходимо за рамки нашого «я», щоби черпати з минулого і конкретизувати своє місце в історії.
Сила фотографії також полягає в тому, що події, які часто позбавлені хронології та логіки, стають очевидними. Передусім фотографія «викликає» подію, тобто уприсутнює її в моїй свідомості. Це наче вивільняє її з моєї пам’яті й дозволяє мені брати участь у процесі тривання, що полягає у сприйнятті «якісного» часу – часу подієвого. Мистецтво завжди допомагає побачити те, що є незначним і непомітним у повсякденному житті.
Уприсутнення людей та подій пов’язане з актуалізацією, що має безпосередній зв’язок із теперішнім, яке завжди може вихоплювати з нашої пам’яті щораз інші спогади, які виявляють у нас щось нове.
Це все одно, що брати участь в одній і тій самій виставі, відкриваючи при цьому нові горизонти, раніше приховані в нашій пам’яті. Фотографія, віднайдена в клаптях, не дає нам забути про те, що ми живі, а це завжди є каталізатором нашого існування.
Чи має рацію мудрець Екклезіаст, цитований на початку наших роздумів, чи він просто здатний вловити тимчасовість нашої швидкоплинності, яку ми досвідчуємо щодня? А може, це відкриває нам інший горизонт нашого існування, що може стати помітним на фотографіях, які ми зберігаємо, і які час від часу варто переглядати знову.
о. Маріуш Возняк ОР
_______________
*Тут і далі цитати зі Святого Письма наведені за перекладом Івана Огієнка [прим. перекладача].
**Цитата наведена за виданням «Святий Августин. Сповідь» (пер. з латини Ю. Мушака, Київ: Основи, 1999) [прим. перекладача].
Переклад з російської: Мар’яна Шіпош