Віра в часи пандемії
Де черпати внутрішню силу, щоб протистояти відчаю, живучи в реальності COVID-19, що робити з відчуттям тотальної залишеності, як ще більше любити та підтримувати інших і до чого тут піца? Про все це роздумує домініканський проповідник, письменник та реколекціоніст о. Пітер Джон Кемерон ОР.
Тут, у Нью-Йорку, де я мешкаю, пандемія настільки деморалізувала людей, що в одній бруклінській піцерії нещодавно вдалися до вкрай нетрадиційного способу підбадьорення пригнічених клієнтів. За додатковий до вартості замовлення долар кур’єр подивиться вам прямо у вічі й скаже: «Все буде добре, ви чудово тримаєтесь!» Неймовірно, та вже понад п’ятдесят осіб замовили цю невеличку приємність для себе, ще деякі – для своїх друзів, інші ж цікавились, чи доступна така послуга при замовленні їжі з собою безпосередньо в закладі.
І це не дивно. Люди страждають. Пандемія COVID-19, травми, спричинені смертями від цієї хвороби, масштабні громадянські заворушення на вулицях і тривога з приводу політичної ситуації в нашій країні [мається на увазі Сполучені Штати Америки – прим. перекладача] – усе це зіграло свою роль. При цьому люди розуміють, що потребують розради, та усвідомлюють, що ця розрада має походити від іншого. Це і є початок того, що ми називаємо вірою!
Сутність віри полягає у зустрічі з чимось, більшим за будь-що, що я можу помислити. Що вихоплює мене з ізоляції та звільняє від зацикленості на собі. Що надає мені снаги протистояти нищівній силі, яка інакше б затягнула мене на дно. Що дає мені свободу від власної поважності. Віра – це зв’язок із Тим, чия могутність безпечно підносить мене над елементами смерті (за цю думку я вдячний людині, раніше відомій як кардинал Йозеф Ратцінґер). І все це може розпочатися з простої вдячності за чиюсь присутність з ароматом пепероні!
Однак Ісус застерігає: «Тільки ж Син Чоловічий, коли прийде, чи знайде на землі віру?» (Лк 18: 8).* Саме час повернутися до життя вірою – не нашими ідеями, не емоціями чи почуттями, пристрастями або страхами, не нашими власними ресурсами, припущеннями чи планами, не нашим власним розумінням.
Нам потрібно усвідомити важливий аспект віри: вона не може зростати без труднощів. Духовний геній XVIII століття о. Жан-П’єр де Коссад SJ, пояснював це таким чином: «Ніколи наша віра не є більш живою, аніж тоді, коли те, що ми досвідчуємо своїми почуттями, суперечить їй і намагається знищити. Життя вірою – це невтомний пошук Бога в усьому, що Його приховує та спотворює і мовби прагне знищити й заперечити Його».
У цей час випробувань ми отримуємо благословення – особливий дар залишеності. Так, саме дар! Бог цілеспрямовано випробовує ту довіру, яку Сам у нас вселяє. За словами о. Жана Ніколя Гру SJ, який жив у XIX столітті, Він робить це так, «наче покидає тих, хто покинув усе заради Нього, доводячи їх до такого стану залишеності, такого дивного сум’яття, що вони вже не знають, як витримати, і майже схильні повірити, що Бог прагне їхнього знищення».
Чому ж Бог чинить щось діаметрально протилежне тому, що нам потрібно? Святий Ігнатій Лойола знаходить блискучу відповідь: «Залишеність нам дається для того, щоб ми не змогли облаштувати своє гніздо там, де нам не місце».
Як же нам реагувати на цю покинутість? Просто віддатись на Божу волю в конкретний момент, підкорившись тому, що Бог очікує від нас, що б це не було. «Ті чи інші обставини даються, аби допомогти нам зміцнити зв’язок із Тим, хто в таємничий спосіб кличе нас. Вірити – це довіряти тому, що Він нас кличе», – зазначає о. Джуліан Каррон. Ми мусимо прийняти рішення жити цим парадоксальним переконанням.
І ми маємо чинити так з надією! Надія – це очікування майбутнього блага з упевненістю, що Боже провидіння є реальним та дієвим. Чому ми здатні це зробити? Тому що, як запевняє нас енцикліка про надію «Spe Salvi» («Спасенні надією»), знаємо, що ми остаточно люблені в Ісусі Христі, і що б з нами не сталося, на нас чекає любов. Любов, яка змилосердилась над нашою ніщотою. Саме це зроджує надію.
Існує одна проста причина надіятись, як пише святий Тома Аквінський: «Тому що ми належимо Богові». Тож нам потрібно зміцнювати відчуття належності. Це важко, якщо немає можливості ходити до храму та приймати таїнства. Однак у 2020 році ми можемо в особливий спосіб прийняти до серця одні з перших слів, які промовив до нас Ісус: «Ти ж, коли молишся, увійди у свою кімнату, зачини за собою двері й молись Отцеві твоєму, що перебуває в тайні» (Мт 6:6). Адже насправді через карантин це все, що ми можемо.
Здатність до споглядальності – це урок, який нам слід було засвоїти вже давно. Філософ XVII століття Блез Паскаль у своїх «Думках» висловлює пророче спостереження: «Я виявив, що всі нещастя людей випливають з одного-єдиного факту: вони не можуть самі спокійно залишатися у своїй кімнаті». Що ж, таке пояснення більше не годиться для цього світу завдяки благодатній нагоді для перебування на самоті внаслідок пандемії.
Надія зміцнює нас упевненістю, яку сповідує святий Павло: «Тому я милуюся в немочах, у погорді, у нестатках, переслідуваннях та скорботах Христа ради; бо коли я немічний, тоді я міцний» (2 Кор 12:10). Цю силу, здобуту в надії, ми спрямовуємо на те, щоб любити братів і сестер, товариства яких нам бракує, спілкування з якими ми сьогодні цінуємо як коштовний дар.
Ще ніколи ми не були більш готові до того, щоб любити, не думаючи про ціну. Адже так багато людей знемагають від самотності, потребують доброзичливого голосу, підбадьорливого слова, дружнього товариства. Папа Франциск закликає нас бути щедрими у тому, що він називає безкорисливістю. Це «здатність чинити деякі речі просто тому, що вони є добрими самі собою, не дбаючи про особисту вигоду чи винагороду» (енцикліка «Fratelli Tutti» («Усі брати»), 139).
Ось чудовий приклад: доктор філософії Джейн Макґоніґел пропонує нам подумати про когось у нашому житті, сконтактувати з цією людиною і спитати, як пройшов її чи його день за шкалою від 1 до 10 балів. Якщо відповідь буде, скажімо, близько 6, то варто поцікавитись: «Чи можу я щось зробити, аби покращити цей показник з 6 до 7 балів?» Результати дослідження засвідчують, що таким чином ви зробите цю людину щасливішою. А добра новина полягає в тому, що це до снаги кожному, адже тут немає нічого складного. Більше того, висловлюючи прагнення покращити чийсь день, ми демонструємо, що дбаємо про них і що на нас можна розраховувати. Наші дружні зв’язки поглиблюються.
Оскільки, за словами Папи Франциска, віра є світлом, «яке виходить із майбутнього і відкриває перед нами широкі обрії, що ведуть нас за межі нашого відособленого «я», станьмо імпульсом віри для інших. А якщо зможемо додати ще й піцу, тим краще.
о. Пітер Джон Кемерон ОР
______________
*Тут і далі цитати зі Святого Письма наведені за перекладом Івана Хоменка.
Текст уперше опубліковано на католицькій онлайн-платформі Angelus під назвою “Spiritual resolutions during a time of pandemic» (листопад 2020)
Переклад з англійської: Мар’яна Шіпош