Дозволь собі стати вільним
Чим є прощення у християнському житті, чому так важливо звільнитись від пут власного егоїзму і як це пов’язано з нашою правдивою свободою? Відповіді на ці питання шукає о.Тімоті Редкліфф ОР, колишній Генеральний магістр Ордену Проповідників (у 1992 – 2001 роках), а нині член домініканської спільноти Blackfriars в Оксфорді.
Коли ми слухаємо читання зі Святого Письма, цілком природною є наша відкритість на сприйняття саме тих речей, з якими погоджуємось. Втішає відкриття, що в очах Бога з нами все гаразд. Однак Слово Боже лише тоді пронизує нашу глуху самовпевненість, коли воно кидає нам виклик. Тож ми повинні виявляти особливу пильність щодо того, що нас у ньому дратує, здається несподіваним або навіть неправильним. Тоді, за прикладом Якова, який боровся з ангелом, ми мусимо стати на герць зі Словом Божим. І так само, як Яків, із цієї битви можемо вийти кульгавими, а проте – просвітленими.
Петро запитує Господа, скільки разів він повинен прощати – сім? Відповідь Ісуса – сімдесят разів по сім – викликає подвійне збентеження. По-перше, це здається абсолютно недоцільним. Якщо люди вас обкрадають, по-християнськи буде, можливо, пробачити їм раз чи двічі, та якщо вони безкарно роблять це знову і знову, суспільство почне руйнуватися. Якщо когось засуджують за вбивство, таку людину ув’язнюють, аби попередити повторення злочину. Не менш дивним здається, що далі Ісус розповідає притчу про царя, який не дарує своєму злому слузі довічне прощення, а віддає його на тортури. Як це розуміти?
Початок відповіді – а все, що треба зробити, це почати! – слід шукати у провідній метафорі гріха як рабства. Король – єдина вільна людина у цій притчі. Всі решта – слуги. Пута рабства стискають чимраз сильніше, оскільки вони влазять у борги та опиняються під загрозою ув’язнення. Їхні життя підневільні, а їхні борги посилюють цей гніт.
Прощення – це звільнення від ув’язнення. Заможний слуга, борг якого був немислимо величезний, стає вільним, аби жити далі. Та він використовує наново отриману свободу, щоб ув’язнити свого бідолаху-побратима, котрий заборгував йому мізерну суму. Отримує звільнення від боргів, але стає ще більшим заручником своєї жадібності й браку співчуття. Двері в’язниці відчинені, та він потрапляє у набагато гірший полон власного егоїзму.
Святий Павло писав коринтянам: «Ніхто бо з нас не живе для себе самого і ніхто не вмирає для самого себе. Бо коли ми живемо, для Господа живемо; і коли ми вмираємо, для Господа вмираємо. Отож, чи ми живемо, чи вмираємо, ми Господні».* Ми не можемо жити лише для себе. Жити означає завжди жити для іншого, інакше це просто існування. Як християни, ми живемо для Господа і один для одного. Прощення звільняє від ув’язнення в самозакоханій бульбашці власного «я».
Другий слуга здобув свободу через співчуття своїх побратимів. Він один із них, тож вони піклуються про нього. У цій справі вони тримаються разом. Натомість заможний слуга, що загруз у боргах, забув, ким він є – їхнім побратимом по службі, який уникнув в’язниці та повернувся у світ суспільної солідарності.
Тут можемо знайти відповідь на питання, з якого ми розпочали. Так, прощення справді не має меж, і прощати потрібно не сім разів, а сімдесят разів по сім. Як би глибоко на дні ми не опинились, Господь є там, щоб звільнити нас і повернути до життя. Та християнська свобода – не особисте надбання, яке я можу зарезервувати для себе й відмовити в ній іншому. Ми по-справжньому вільні лише один для одного і для Бога. Якщо моє серце залишається запеклим супроти іншого, двері в’язниці можуть відчинитись, та я відмовляюся проходити крізь них. Заковую себе в нові кайдани. Моя свобода позбавлена сенсу.
Ми не можемо потрапити до неба самі-одні. Французький поет Шарль Пеґі зауважує, що якщо спробуємо, Бог запитає: «Де ж інші?» Ми йдемо разом із нашими слугами-побратимами. Коли одна себелюбна жінка померла, ангели ламали собі голови над тим, як би її все ж забрати до неба. І раптом згадали, що якось вона дала жебракові цибулину. Тож вони взяли цибулину й спустили туди, де ця жінка плавала в морі пекельного вогню. Вона підпливла до цибулини, вхопилася за неї, і ангели почали її тягнути вгору. Інші за її прикладом також спробували виборсатись, вхопившись за цибулину, та вона їх відштовхнула, вигукнувши: «Це моє». Мотузка обірвалась.
о. Тімоті Редкліфф ОР
_______________
*Цитата з Рим. 14:7-8 наведена за перекладом Івана Хоменка [прим. перекладача].
Текст вперше опубліковано на сторінці проекту Англійської провінції Ордену Проповідників “Torch” («Смолоскип»), що присвячений домініканському проповідництву (вересень 2020)
Переклад з англійської: Мар’яна Шіпош