Майстер Екгарт: досвід дотику Бога

«Лицар вічності», що глибиною думки захоплює та, схоже, й сьогодні випереджає час. Хто він? О. Віктор Комарницький ОР розповідає про одного з найвидатніших християнських містиків, який понад усе прагнув поєднання з Богом та невпинно шукав нових доріг, які провадять до Істини.

Майстер Екгарт, німецький домініканець кінця ХІІІ – початку ІV століття, є однією з найбільш таємничих, контроверсійних і недооцінених постатей Домініканського Ордену. Він досі не вписується ні в агіографічні шаблони, ні в теологічну традицію.

Ким був Майстер Екгарт? Його називали мислителем, філософом, теологом, містиком. Екгарт – на відміну від великих теологів попереднього століття – не залишив після себе великої літературної спадщини, ані не створив власну теологічну систему, подібну до теологічних сум своїх попередників. Не вніс він новизни і в тогочасний філософський дискурс. Майстра Екгарта називають теоретиком містичного досвіду, хоча нічого не відомо про його власний містичний досвід – про особистий зв’язок з Богом він (на відміну від свого великого послідовника Генріха Сузо) волів мовчати.

З одного боку, ревний монах й один із найбільших вчених свого часу – Екгарт стає натхненником нової форми богословської практики, котру потім назвуть «рейнською містикою». З іншого боку, Майстер Екгарт був оскаржений в єресі та помер під час інквізиційного процесу, так і не дочекавшись справедливості. Цей факт згодом додасть привабливості його постаті в релігійних середовищах, призвичаєних опонувати католицькому віровченню. Для них він став особою, яка постраждала за релігійні переконання від Католицької Церкви.

*********
Йоганн Екгарт народився в містечку Хоххайм поблизу Ерфурта (Тюрінгія, Німеччина) в 1260 році. Маючи лише 15 років, вступив до новіціату Ордену Проповідників в Ерфурті. У домініканців він здобув чудову освіту: філософію вивчав у Парижі, а п’ятирічні богословські студії закінчив у найважливішому тогочасному науковому осередку Ордену – Кельні, дітищі святого Альберта Великого. За часів Екгарта Альберт вже був сивочолим єпископом, однак вони ще встигли зустрітися.

Про молоді роки Екгарта відомо мало: в 1293 році він знаходиться в паризькому монастирі Сан-Жак, де в званні лектора коментує «Сентенції» Петра Ломбардського – обов’язковий тоді підручник теології для університетів. У 1302 році в тому ж Парижі Екгарт отримує найвищий теологічний університетський титул та стає Магістром священної теології. Відтоді в усіх документах Ордену його називатимуть «Магістр Екгарт», німецькою – «Майстер». Очолити кафедру теології паризького університету було найвищим досягненням для середньовічного богослова. Майстер Екгарт був удостоєний цієї честі двічі (до нього це вдалося лише св. Томі Аквінському).

*********
В особі Екгарта стало можливим рідкісне поєднання філософа, глибоко віруючого монаха та відданого душпастиря. Його проповідь Слова Божого, а також наукова діяльність були плодами власного духовного досвіду, котрим він прагнув ділитися з іншими. Так, як до цього і закликає домініканське гасло: «Contemplata aliis tradere». Тобто ділитися (плодами) контемпляції  – свого духовного багатства, що отримується в молитві. А це, по суті, ділитися самим собою.

Там, де інші містики вважали за краще мовчати, вважаючи неможливим описати нескінченність – щось, що є поза межами життєвого досвіду, а значить і мови людини, котрій бракує «назв» для описання божественної реальності, яка охоплює містика в момент споглядання – Екгарт, мов старозавітний пророк, приймає як своє покликання проголошення того, що є сенсом його життя і що він, як справжній домініканець, не може залишити тільки для себе. Навіть якщо через це його хибно зрозуміють, будуть висміювати й оскаржувати. Його пафос, парадоксальний характер формулювань, жар і внутрішнє переконання в своїй правоті були пробою пробитися через «мур мови», щоби силою слова, уяви та емоцій скерувати слухача у доброму напрямку.

*********
Фундаментом науки Майстра Екгарта є досвід Бога як невимовної чистоти й прозорості, в якій людина має розчинитися через абсолютне самовідречення, занурюючись у глибину власної душі. Оскільки Бог є абсолютною єдністю без поділів і дефініцій – і про Нього можна говорити лише через заперечення і виявлення, чим Він не є, хоча в Ньому немає жодного браку і недоліку – Він є парадоксальним «запереченням заперечення», чимось абсолютно позитивним і незрівнянним. В цьому сенсі Бог є всім, Абсолютом.

Вся увага Екгарта була скерована на найважливішу проблему християнського досвіду – наближення душі до Бога. Цей «дотик Бога» Екгарт передає за допомогою образу «народження Бога в душі людини». Всі його думки сконцентровані навколо цієї алегорії, покликаної розкрити таємницю стосунків із Всевишнім та допомогти тим, хто з свідомо і завзято шукає дороги поєднання, хто бажає стати частиною божественної сутності – того, до чого від початку отримав покликання кожен християнин як дитя Боже.

«Народження Бога в душі» спричиняється до «містичного поєднання» (дуже відважна теза, котру можна інтерпретувати по різному – залежно від рівня прихильності до її автора). Основним питанням є сама можливість людської душі увійти у відносини з Богом. Істотним переконанням Екгарта є певна подібність душі, її найглибшої суті, з самим Богом, завдяки чому стає можливим їхнє поєднання. Це є власне тим, що викликає тугу і прагнення Бога в душах, що спонукає віруючого шукати досвід поєднання з Богом.

*********
Розвиваючи свою нетипову метафізичну систему про Бога як Мислення, вираз абсолютної простоти, Екгарт доходить до висновку, що єдиною дорогою до Бога є намагання осягнути таку ж Небесну простоту через відречення від світу. Але не так, як намагалися відректися від світу аскети перших віків, ідеалом яких було відділитися від сотвореного, але, парадоксально, щоби поєднатися зі світом тісніше – так, як із ним пов’язаний Бог, Який вбирає весь світ і в Ньому світ існує.

Найрадикальніше відречення від світу полягає у відреченні від нашої уяви про нього, від наших ідей і прагнень, пов’язаних із ним. Ця свобода готує душу до зустрічі з Богом, до єдності з Ним, а в Ньому – з цілим світом. Місце, де людина єднається з Богом, Екгарт називає «глибиною душі», «іскрою душі», «синдерезою». Так Майстер шукає назви божественній реальності в душі людини – частині, зарезервованій Творцем для Себе самого, яку ніхто крім Нього не може заповнити, де Він має народитися, як Ісус у Віфлеємі.

*********
Йоганн Таулер, знаний домініканський проповідник і послідовник Екгарта, казав на захист свого наставника: «Він промовляв із точки зору вічності, а ви зрозуміли його в спосіб, властивий вашим часам». Духовність Екгарта була відображенням лицарських чеснот того часу. Лицар є одночасно підданим і вільним. Він іде на зустріч злу цього світу, несучи добро і справедливість – а водночас лицар приречений на боротьбу, утиски і страждання в ім’я лицарського обов’язку.

Так само і душа, віддана Богу, цілковито залежить від Нього. А в той же час душа вільна через внутрішню свободу – передусім вільна від впливу цього світу. Відречення від власних прагнень, переконань і навіть волі є її обітницею бідності; послух душі повністю відкритий для Бога. Вона постійно перебуває в очікуванні на Його слово, жест… У цілковитій тиші, в протистоянні спокусі відповісти замість Його самого на питання: «Чого очікує від мене Бог?» Слово, яке має надійти, має бути дійсно Його. І воля, яку людина має чинити, має бути дійсно Його волею.

*********
Вчення Екгарта повернулося до нас лише в ІІ половині ХХ сторіччя. Тоді воно було серйозно прочитане і обдумане теологами, медієвістами, філологами і філософами. Аналіз літературної спадщини Екгарта наново відкрив нашого героя як теолога, близького неоплатонізму в тій версії, яку в різні часи представляли Діонісій Ареопагіт та святий Августин. Екгарта нарешті було видобуто зі змови мовчання, його твори і зараз досліджуються багатьма вченими, але головне – домініканський містик після 700-річного «вигнання» знову почав промовляти до християн, будучи навіть після смерті вірним своєму покликанню.

1980 року до Генерального Капітулу Ордену Проповідників звернулася група зацікавлених осіб (як із самого Ордену, так і ззовні) з проханням дослідити літературну спадщину Майстра Екгарта і сформулювати офіційну декларацію про його ортодоксію. Комісія, а також численні волонтери, розбираючи фразу за фразою, дійшли висновку, що у вченні Екгарта немає нічого, що би суперечило Традиції Церкви. Немає у Екгарта й такого, що до нього, і навіть ще більш контроверсійно, не стверджували би Отці Церкви. Особисто він ніколи не був засуджений Церквою як єретик, ані його вчення не було визнане єрессю. Лише про факт засудження 15 тверджень тривали суперечки: що це було, непомірне завзяття ревнителів ортодоксії чи зла воля заздрісних осіб? Так чи інакше, Екгарт повернув собі добре ім’я і відповідне місце в Церкві. Численні молитовні групи, церковні ієрархи і душпастирі звертаються до нього як до авторитета за вказівками на дорозі духовного зростання.

Автор: о. Віктор Комарницький ОР
Фрагменти з книги “Чорно-білі історії. Сімейні легенди домініканців”