Місія удвох

Десять років тому Якуб Гонцяж ОР приїхав в Україну, де отримав доручення відродити монастир Ордену Проповідників у Львові. Сьогодні він є настоятелем спільноти братів-домініканців у Хмельницькому, та львівська місія назавжди залишиться для нього часом особливої Божої благодаті.

Мене ніколи не тягнуло «на схід». З одного боку, я не сподівався зустріти там щось добре, з іншого – люди, які приїжджали звідти, здавалися дещо дивними. Зрештою, почуті історії скоріш лякали, аніж будили цікавість. Тому я сам здивувався, коли навесні 2010 року конкретно і виразно почув від Господа запрошення поїхати в Україну. Спочатку йшлося про Ялту (люблю тепло і пляжі), але за кілька тижнів зненацька ми як Орден отримали запрошення відкрити монастир у Львові, і виявилося, що власне це і є місце, спеціально приготоване для мене.

Удвох ми приїхали до Львова в середині вересня. Як у літургічних читаннях, так і у споминах святих у той час було багато тем, пов’язаних із посланням апостолів, початком нової місії та обітниць Господа, що Він сам про все подбає. А в наших умовах це «все» означало дуже багато.

У Львові протягом семи століть існував наш домініканський монастир. Коли ця частина Європи опинилася під радянською владою, храм і частину монастиря було перетворено на музей атеїзму, а решту будівлі – на архів. Після падіння режиму всі наші зусилля, пов’язані з поверненням до Львова, виявилися марними. У храмі з’явилася греко-католицька парафія. Монастир і далі продовжував функціонувати так само, як і раніше, хіба що назву «музей» було дещо змінено: «атеїзму» змінилось на «історії релігії».

Ми приїхали до Львова, не маючи абсолютно нічого, окрім 500 євро, які ми отримали від провінційного настоятеля, а також зібраних упродовж монашого життя речей, досвіду та себе самих. І Господь одразу розпочав виконувати свої обітниці.

Єпископ гостинно прийняв нас під дах місцевої духовної семінарії, гарантуючи також повне харчування. Ми могли служити Святі Меси в колишньому храмі босих кармеліток, що знаходився у центрі міста (нині храм належить греко-католицькій парафії). У колишній каплиці колишньої семінарії ми могли розпочати зустрічі з молоддю. Перша зустріч відбувалася вже за два тижні після нашого приїзду.

Через деякий час Польська провінція Ордену придбала нам квартиру недалеко від храму. Знайшлися також фінанси на ремонт і меблі. Словом, все складалося ніби «саме собою», а ми займалися тільки молитвою та проповіддю.

Тим, що насамперед вимагало зміни мого мислення, виявились цифри. Раніше я працював у базиліці, до котрої в неділю могло прийти навіть до 8 тисяч вірних. У нових умовах в неділю на месах з’являлося біля 80 осіб. Причина була дуже проста: кількість римо-католиків у Львові становить близько 0,5% від усіх мешканців, тож важко було очікувати на юрби. Проте постійні питання знайомих щодо кількості людей на зустрічах та месах не давали спокою.

Погляд на ситуацію «зцілив» підхід мого співбрата: на питання про те, чи багато маємо вірних, він відповідав іншим питанням: «Чи дванадцятеро – це багато, чи мало?». І зазвичай сам відповідав, що цього вистачило Ісусові, коли Він зібрав гроно апостолів. З часом ця невелика кількість вірних принесли новий досвід Церкви. Я відкрив, що ми як родина, яка збирається разом на молитву, де всі усіх знають і зустрічаються також поза церковним контекстом, а також шанують та допомагають одне одному.

І хоч літургія Пасхального Тридення не вражала хором, оркестром і гарним співом, все ж таки власною простотою та камерною атмосферою була для мене набагато ближчою та глибшою, ніж коли б вірних було дві тисячі. Зрештою, кожен добре розумів, чому сюди прийшов. Значну кількість учасників літургії становили католики східного обряду, котрі святкували не згідно зі своїм календарем і родинними традиціями. Але прагнення свідомого занурення в таємницю Христа й Церкви було для них важливішим за обряди, до яких звикли і які вже сприймалися надто поверхово.

Наша місія удвох тривала аж п’ять років. З часом прийшло усвідомлення того, яким великим даром є другий брат. Протягом кількох років я бачив інші приклади спільнот, що складалися з двох осіб, які не витримали перевірки часом. Дуже потрібні були зміни. Після приїзду інших братів я побачив, що не завжди є можливим – навіть серед домініканців! – створити разом щось успішне. Справою, яку ми розпочали удвох, ми займалися разом. Це була справа не якихось окремих осіб, а наша спільна. Маю враження, що люди це бачили й цінували, і саме це заохочувало та притягувало їх на зустрічі. Досвід нашої єдності випромінював любов та мир.

Думаю, це виявилось можливим унаслідок принаймні двох речей. По-перше, від самого початку ми втілювали принципи спільнотного життя відповідно до наших Конституцій. Можна було б сказати собі, що живемо в нестандартних умовах, тому наші молитви, план дня, фінансові звіти тощо також могли бути нестандартними. Але ми так не робили, покладаючись на вісім століть досвіду наших братів. І не помилились. По-друге, багато фундаментальних речей були для нас очевидні: глибока свідомість Божого послання, взаємне прийняття одне одного попри на наші величезні відмінності, готовність присвячувати час людям, щоб бути з ними, а також використання талантів і дарів Святого Духа для спільного добра.

Як можна здогадатися, не завжди все було добре. Розповім тільки про два випробування, через які мені довелося пройти у той час. Першим було розчарування Богом. Після трьох-чотирьох років, коли деякі плани вже не могли реалізуватись, і коли життя з тижня на тиждень було таким самим, я дозволив собі звернути увагу на те, чого мені бракує. Я побачив, що багато справ, незважаючи на сповнену довіри молитву, на мої старання чи обіцянки з боку інших людей, виглядали не так, як я того очікував.

Тоді в мені з’явилися відчуття гаяння часу, марноти, злості на все і всіх. І першим, хто, на мою думку, завинив, був Бог. Ситуація погіршувалася протягом кількох місяців, а кульмінація настала під час восьмиденних реколекцій lectio divina, коли я зміг зупинитися і послухати також себе. На щастя, реколекції закінчилися прийняттям дійсного стану речей, і мені вдалося збагнути, яким великим є багатство Божих дарів, що їх я неустанно від Нього отримував і отримую далі. В мені знову зродились надія, вдячність та бажання прослави.

Другий мій «іспит» був пов’язаний із храмом, в якому ми отримали можливість служити Святі Меси. Виявилося, що ми опинилися в епіцентрі потужного багатолітнього конфлікту навколо прав власності на цей храм. Зіткнулися між собою римо- та греко-католицьке бачення проблеми, натомість ми в цих обставинах просто намагалися проповідувати Євангеліє і служити Євхаристію. Не було можливості уникнути зустрічей із представниками власників, котрі не лише не були у захваті від нашої присутності в храмі, але й робили чимало, аби нас – римо-католицької спільноти – якнайшвидше позбутися.

Величезним випробуванням для нас стало прийняття наших братів у вірі в євангельський спосіб. По-людськи ця справа була незрозумілою, тому залишалося тільки довіритися Господу, аби Він із болісного сум’яття вивів добро, про яке нам би й не снилося. Мені дуже допомагало усвідомлення того факту, що все добро, яке може випливати з нашого служіння, вимагає занурення у хрест та смерть Ісуса, щоб не будувати душпастирства лише на собі.

Моя львівська місія тривала майже вісім років. Поки що цей період часу я вважаю за найкращий в моєму житті. Перебуваючи в новому місці, почуваюсь дещо як мала дитина, котра ще вчиться ходити. Знову все нове, неповторне, інше. Лише Господь у своїй любові, силі, милосерді та вірності залишається незмінний завжди.

Якуб Гонцяж ОР

Вперше опубліковано в часописі «Pastores» (№ 83 (2) 2019)
Переклад з польської: Ігор Селіщев ОР