Скільки ще чекатимеш?
Провінційний вікарій Вікаріату України св. Михаїла Архангела о. Яцек Дудка ОР розповідає про своє домініканське покликання і шлях до священства, формацію в родині та в Ордені, життя у спільноті й місійні подорожі, пошуки істини
та відкритість на Боже милосердя.
Мій шлях до священства був досить довгим. Розпочався він у моєму родинному домі, де зародилась моя віра, прагнення Бога і життя згідно з християнськими цінностями. «Дитяче» бачення світу, життя і людей з роками, звичайно, дуже змінилося. Я збирався відкрити гірську туристичну базу в Бескидах. Я мріяв, що це буде мій дім, в якому житиме моя дружина з десятьма дітлахами – так само, як і в домі батьків, бо я маю шість сестер та трьох братів. Ми б заробляли на туризмі, а також я мав би бути водієм-далекобійником. На жаль, Ягелонський університет, до якого я подав документи, ліквідував факультет географії туризму, а інші спеціальності мене не цікавили. Тож я потрапив до Польської народної армії.
Цей час був важким з кількох причин, зокрема, через неможливість брати участь у недільних богослужіннях. Водночас з’явилися проблеми зі здоров’ям, що також ускладнювало життя. Попри це, під кінець служби я отримав від керівництва пропозицію залишитися в армії, йти навчатися та зробити військову кар’єру. Я ж знав, що це не моє місце, тому з радістю повернувся до свого попереднього життя: працював геодезистом, зустрічався з друзями, ходив у гори та займався спортивними танцями.
Велику роль у виборі мого життєвого шляху в той час відіграла участь у всіх зустрічах з Йоаном Павлом ІІ під час його «Паломництв до Батьківщини». Сильні слова про істину мали великий вплив на моє життя: вони напували надією та пробудили прагнення внутрішньої свободи, незважаючи на панівний політичний режим.
Під час зустрічі з молоддю на Вестерплатте [півострів на польському узбережжі Балтійського моря біля Гданська – прим. перекладача] я записав собі такі слова Папи, скеровані до молоді: «Людина є собою завдяки внутрішній істині. Ця істина – правда совісті, яка проявляється у вчинках. У цій істині кожна людина має покладатися на саму себе».
Також я запам’ятав притчу про молодого хлопця, який розмовляв із Христом і питав про шлях, але «відійшов засмучений, бо мав великий маєток» (Мк 10, 22). Я не хотів відходити засмучений. Я почав щоденно брати участь у святій месі. Не знаю чому, але купив моїй мамі книжку «Домініканці. Нариси з історії ордену». У ній я прочитав, що «домініканці проповідують істину та живуть у любові». І цього мені було достатньо – я відчув покликання.
У 1988 році я розпочав новіціат. Пам’ятаю, як із двома братами ми підмітали тротуар біля нашого монастиря в Познані. На іншому боці вулиці троє солдат також підмітали свою дільницю перед військовою частиною. Вони почали з нас сміятися та кричати: «Що, злякалися життя і втекли від армії?» Після закінчення праці ми підійшли до них, запитали, скільки їм ще до кінця служби, і розповіли, що кожен з нас вже пройшов армію, а також назвали дати радісного моменту демобілізації кожного з нас. Вони зніяковіли: «А ми подумали, що ви втекли від армії до монастиря».
Через серйозні проблеми зі здоров’ям, які з’явилися в армії, я прийняв рішення бути лише братом-кооператором [тобто не священником – прим. перекладача], на що отримав згоду від керівництва Ордену. Відтоді розпочався новий етап, в якому я доцінив те, як мене впроваджували в монаше життя старші співбрати. У монастирі на вул. Фрета у Варшаві особливо важливими для мене були розмови з о. Єжи Байорським та о. Яцеком Салієм, а в Кракові – з о. Адамом Студзінським, о. Існардом Шипером та бр. Гвалею Торбінським. Саме від них я почув, що не настільки важливою є причина мого приходу до монастиря, наскільки причина, з якої я в ньому залишаюсь.
Одного разу я спересердя сказав о. Існарду, як прочитав у книжці, що «домініканці проповідують істину та живуть у любові», але у нас ані першого, ані другого немає. «Скільки років ти вже в Ордені?» «Десять», – відповів я. На що він: «І скільки ще чекатимеш? Спробуй сам так жити». Від іншого брата я дізнався, що належить розчаруватися у Церкві, в Ордені, у братах та в самому собі, щоб захопитися Богом та Його милосердям.
Тоді одразу до мене повернувся спомин про перші обіти, коли ми лежали на підлозі й провінційний магістр запитував нас: «Чого бажаєте?». А ми відповідали: «Милосердя, Божого і вашого». Тобто, милосердя також від братів… Зараз я з упевненістю можу сказати, що мостом між ідеалами та життям є Боже милосердя, котре також приходить через людей.
Як брат-кооператор я виконував багато функцій – від ризничного (сакристиянина) до економа монастиря. У велосипедних подорожах на канікулах ми з братами пізнавали християнську традицію заходу, відвідували домініканські монастирі та місця початків нашого Ордену в Італії, Франції, Іспанії тощо.
Дуже важливою подією, про яку часто згадую, було паломництво велосипедами разом з росіянами на Ясну Гору [головний санктуарій Польщі – прим. перекладача] під час VI Світових Днів Молоді у 1991 році та «випадкова» зустріч після повернення до Варшави зі студентами й педагогами московської «Кіношколи», котрих я запросив до нашого монастиря. Години розмов з ними зродили в моєму серці сильне бажання пізнання світу та історії людей зі сходу. Я відкрив, скільки в моєму мисленні було стереотипів та упереджень. Ці зустрічі надихнули мене на подорожі до Росії, Казахстану, Білорусі, Литви, Латвії, Естонії та України. Дуже часто траплялися ситуації, в яких я – будучи лише братом-кооператором – не міг нічим допомогти, коли мене просили про сповідь.
2006 рік став переломним – після повернення з Москви, де я брав участь у конференції з питань виховання, я прочитав лист тогочасного провінційного магістра о. Кшиштофа Поплавського до братів, в якому той просив розпочати місію Ордену в краях заходу та сходу. Наступного дня, у Великий Четвер, я відповів, що готовий їхати «на схід». Провінційний магістр запропонував мені пройти додатковий курс, щоби прийняти рукоположення і стати священником. Оскільки я вже закінчив курс теології і навіть почав писати магістерську працю, залишалися мені лише пасторальні предмети й екзамени. Ситуація була винятковою і вимагала серйозної участі з боку керівництва та багатьох співбратів.
У тому, що Орден проявив у таких обставинах свою гнучкість, я бачу його велику перевагу і дуже вдячний за милосердя, яке в той час досвідчив. У 2009 році, на 21 році монашого життя, відбулося моє рукоположення у священичий сан.
Є речі, які неможливо описати словами. Озираючись назад, я бачу сенс такого тривалого шляху, котрого би сам собі ніколи не вигадав. Цього не могли б запланувати ані я, ані моє керівництво. Я знаю, що таким чином відбувалась моя підготовка до подальших завдань Ордену, а також до виконання обов’язків вікарія Генерального вікаріату Росії та України [після реорганізації 2016 року – Вікаріату України Польської провінції – прим. перекладача] за три місяці до початку конфлікту, який призвів до таких трагічних результатів та стількох жертв.
Я побажав би собі вміння реалізації свого покликання згідно з порадою однієї парафіянки похилого віку, польського походження, котру зустрів на Кавказі: «Священик не повинен бути ані російським, ані українським, ані польским, але Христовим, бо це всім пасуватиме!» Я прийняв це як нагадування слів апостола Павла з Послання до римлян: «Не будьте винні нікому нічого, окрім взаємної любові» (Рим 13, 8). Ці слова я вибрав для пам’ятки, яку роздавали після обряду рукоположення. Для мене це постійний заклик до особистого навернення та відкритості на благодать служіння апостола єдності.
о. Яцек Дудка ОР
Вперше опубліковано в часописі «Pastores» (№ 83 (2) 2019)
Переклад з польської: бр. Ігор Селіщев ОР