Соціальне служіння у зрілому суспільстві
Про основні принципи католицької суспільної етики, формування правдивої солідарності й відповідальності, етос служіння та розвиток громадянських чеснот розмірковує домініканець Войчех Ґєртих ОР – теолог Папського дому (особистий теолог Папи Римського).
Соціальне життя означає певне залучення людей у спільну справу на благо загалу. Людина розпізнає, що своєю жертовністю, власним часом, своїми талантами та здатністю розуміти те, що відбувається довкола, вона може прислужитися іншим у якійсь справі. Моральна чутливість не обмежується виконанням обов’язків або ж простим дотриманням вимог морального закону. Вона виражається у творчості, що мобілізує до дій, в яких розвиваються громадянські чесноти. Людина сама розпізнає, де саме вона може творчо й жертовно прийти на допомогу.
Конкретне суспільство тим здоровіше з морального погляду, що більше в ньому людей, готових створити якесь спільне благо навіть у малому, але конкретному обсязі.
Якщо суспільство не складається із самої лише маси пасивних і байдужих індивідів, якщо його становлять сотні людей, пов’язаних моральними узами, так що окремі з них – самотужки або гуртом – реалізують розпізнані осмислені цілі, яким вони спроможні безкорисливо служити, то таке суспільство більш цілісне внутрішньо. Воно краще протистоїть кризам, оскільки люди вміють один одному допомагати. Воно не так легко піддається на маніпуляції, оскільки складається з осіб самостійних і відповідальних, які й собі виховують ближніх до життя у відповідальності. В цій суспільній діяльності, що розвиває громадянські чесноти, народжується солідарність.
*********
У світлі католицької суспільної етики потрібно захищати принцип субсидіарності, тобто максимального обмеження втручання держави у життя громадян. Інколи може видаватися, що солідарність завжди є виразом якнайбільш християнської позиції. Християнська любов, породжена в душах благодаттю, яка робить душу спроможною любити Бога – і ближніх заради Бога, мобілізує до жертовності, як індивідуальної, так і колективної.
Люди бідні, покривджені долею, проте інколи бідні через власну безвідповідальність і моральне занепащення, можуть і повинні бути об’єктом жертовної любові. Вони, вочевидь, мають на це природне право. Але це не означає, що вони мають на це також і юридичні права. Навіть якщо вони заявляють на щось претензії, це не означає, що їм автоматично належать усі можливі виплати й дотації. Коли в одній країні з’являються біженці, які походять з іншої країни та іншого цивілізаційного кола, то в ім’я солідарності людського суспільства ті, хто їх приймає, можуть надати їм допомогу, але ця допомога не належить кожному з цих біженців автоматично, оскільки люди не жили у цій країні й не сплачували там податків.
Солідарність не є єдиним і найвищим принципом, зокрема, коли на неї посилаються не як на моральний принцип, що надихає щедрих жертводавців, а як на загальну теорію, яка обґрунтовує претензії державного апарату. Бо тоді вона діє без справжньої щедрості, а тільки продірявлює кишені платників податків, думки яких ніхто й не питав.
Застосування принципу солідарності без принципу субсидіарності не відповідає католицькому суспільному вченню. Обидва ці принципи мають діяти разом.
Надмірне втручання держави в різні галузі життя нищить низову солідарну відповідальність і самостійність, породжує невиправдані претензії, а також найчастіше нав’язує при цьому якусь ідеологію.
Перед лицем розростання державних і наддержавних інституцій захист автентичного суспільного життя вимагає свідомої боротьби, скерованої на зменшення втручання «згори», а відповідно і протестів, коли державні інституції втручаються в особисте, сімейне чи громадське життя людей.
*********
Католицька суспільна етика не лише надає перевагу низовим суспільним діям, незалежним від керівництва й фінансових дотацій держави, але також і проливає світло на спосіб функціонування суспільних інституцій. Перший принцип суспільної жертовності проголошує, що не слід на ній заробляти. Громадський діяч або політик не повинен збагачуватися зі своєї публічної діяльності. Він має право діставати за свою працю належну оплату, так, щоби міг жити на рівні, який відповідає його суспільному статусові; але він не повинен завдяки публічній діяльності підвищувати свої власні життєві стандарти.
*********
В усіх суспільних організаціях – чи то в навколоцерковних інституціях та низових ініціативах, чи у великій політиці – треба дбати, щоб в їхню основу був покладений етос служіння. Етос служіння виводиться із фундаментального братства дітей Божих, про яке слід пам’ятати. Братерство – це суспільний принцип, який, хоч і завзято підносився французькою революцією, все одно дуже швидко був забутий, заради самої по собі свободи та ще інколи рівності, за своєю суттю несправедливої. Міжособистісні стосунки мають базуватися на спільній турботі про людину, в якій я розпізнаю брата чи сестру у нашому спільному браті Ісусі Христі. Це означає постійний пошук найкращих розв’язань.
В ухваленні рішень не обов’язково шукати думки більшості, радше потрібна правда і найкраще розв’язання. Методи, якими люди приходять до потрібного рішення, можуть бути різними, але остаточне рішення має бути зрозумілим, і має бути очевидним, хто за нього відповідає персонально.
Нездорова практика, якої слід уникати в суспільній діяльності, це вишукування якихось дір у законодавстві та використання їх, попри те, що це завдає комусь кривди. Автентичне суспільне життя розвиває громадянські чесноти, веде до того, що люди стають більш сумлінними та щедрими. Коли немає страху, немає мафіозної діяльності, немає нечесних перекручень і немає узалежнень, то живе, квітуче суспільне життя стає школою суспільної жертовності. Жертовні й чесні люди в таких організаціях розкриваються, а з часом стають прикладом для інших, як і для наступних поколінь
Фрагменти з книги «Віра і дія» («Дух і літера», Інститут релігійних наук святого Томи Аквінського, 2014).
Повний текст статті під назвою «Соціальне служіння і його ризики» опубліковано в журналі «Verbum» (квітень 2019).