Архиєрей нашого плачу і надії

Смуток, страждання й біль – невід’ємні елементи дійсності. Чому так? Де знайти розраду серед долини сліз? І хто може зрозуміти всю тугу людства? За посередництвом Святого Письма о. Петро Октаба ОР роздумує про надію плачу, що зроджується з вірності Бога Своїм обітницям.

Коли людина народжується, усі тішаться, чуючи її плач. Плач, із яким ми приходимо на світ, – це знак надії: дитя сильне, прагне жити. Сповіщає про себе гучно, усім єством. Але дитина плаче ще й тому, що їй бракує материнського лона. З його безпеки немовля виходить у простір, сповнений страждань – починаючи вже від страждань матері, яка з болем народжує. Книга Мудрості пише, що плач новонародженого – це вияв його солідарності зі світом, який так само плаче (Мудр 7, 3).

Чи плакав Христос? Йому нічого не бракувало до досконалості; та Він прийшов розділити з нами це життя – неповне, нещасне, заплакане.

Ісус поєднався з кожною людиною, щоб повести її далі. І плач Його був такий, як у новонародженої дитини: Христос сльозами зродив нову людину, із Ним поєднану, для глибини нового світу.

У Євангелії від Йоана читаємо, що Ісус плакав над гробом Лазаря, свого друга: «Марія, прийшовши туди, де був Ісус, і побачивши його, впала йому до ніг і сказала йому: “Господи, якби ти був тут, то мій брат не вмер би!” Побачив Ісус, що вона плаче, а й юдеї, що прийшли з нею, плачуть і собі, тож відчув жалощі в дусі і, зворушений, запитав: “Де поклали ви його?” Кажуть йому: “Іди, Господи, і поглянь”. Заплакав Ісус» (Йн 11, 32-35).

Христа зворушив плач інших над Лазарем. Так Він об’явив той принцип, який згодом коротко описав святий Павло: «Плачте з тими, що плачуть» (Рим 12,15). Такі сльози – це справжній, глибокий вияв єдності й солідарності зі стражденними.

Ісус також плакав над Єрусалимом, як раніше пророк Єремія. Однак це був плач над його майбутніми нещастями, а не над тим, що тоді сприймали людські очі. Усі захоплювалися прегарною святинею, а Христос дивився глибше: «І як наблизився і побачив місто, Він над ним заплакав, кажучи: “Якби й ти цього дня зрозуміло те, що веде до миру! Але тепер воно закрите перед твоїми очима! Бо прийдуть дні на тебе, і вороги твої валом тебе оточать і тебе обляжуть, і стиснуть тебе звідусюди; вони розчавлять тебе й твоїх дітей, які будуть у тобі, і не зоставлять у тебе каменя на камені – за те, що ти не зрозуміло часу твоїх відвідин”» (Лк 19, 41-44).

Не зважаючи на міру людської провини, Ісус плакав над тими, хто Його не впізнав. І так само, як над гробом Лазаря, Його плач провіщав несподіване продовження: воскресіння.

Найглибше сенс Ісусових слів пояснює Послання до євреїв: «Він за днів свого тілесного життя приніс був молитви й благання з великим голосінням та слізьми до Того, Який міг Його спасти від смерти, і Він був вислуханий за богобоязність» (Євр 5, 7). Читаючи ці рядки, ми одразу згадуємо молитву Христа в Гетсиманському саду: «І взяв Петра з Собою і двох синів Заведея, і почав скорбіти та тужити. Тоді сказав їм: “Смуток у Мене на душі – аж до смерти! Зостаньтеся тут і чувайте зо Мною.” І пройшовши трохи далі, упав обличчям додолу, молившися і промовляючи: “Отче Мій, якщо можливо, нехай мине ця чаша Мене. Однак не як Я бажаю, лише – Як ти”» (Мт 26,36-39).

Євангеліє підкреслює, що в цій молитві Ісус пережив увесь тягар людської долі після первородного гріха. Людина, хоча й сотворена на образ і подобу Бога, на подобу Його безсмертної природи, зазнає трагедії – смерті (пор. Мудр 2, 23-24). І цю смерть, яка первісно не була Господнім планом для людства, Христос приймає з руки Отця, бо ж вона стала долею світу. Світу, на страждання та сльози якого Бог не дивиться байдуже, відсторонено. У Євангеліях Ісус – Син Божий, померлий на хресті, – постає як дар Бога Отця усім, хто помирає. Саме це – бути даром для людей – приймає Ісус Своєю людською волею, підпорядковуючи її волі Отця.

Послання до євреїв, утім, показує Його молитву ще й з іншого боку. Христос, Син Божий, постає в ній Архисвященником, Який заносить Господові наші моління, слізні благання всіх людей. Христос перетворює наші страждання на жертву, на дар молитви, що підноситься до Бога. Й Отець приймає цей дар. Саме такий сенс мають слова апостола: «І він був вислуханий за богобоязність» (Євр 5, 7).

Людські ридання, які приймає Ісус, набувають сенсу в Бога. Сльози Христа – це сльози Архисвященника й Пастиря (пор. Євр 13, 20), тобто Того, кого Отець послав вивести всіх нас, Його овець, із долини темряви, смерті та сліз, у повноту життя у воскресінні.

Мабуть, найнезвичніше твердження Ісуса міститься в заповідях блаженств: «Блаженні, що плачете нині, бо будете сміятись» (Лк 6,21). Блаженні – це, зокрема, щасливі. Хто ж здатен це осягнути: дійти до щастя можна тільки шляхом смутку? Але, здається, ми вже розуміємо: не кожного плачу, не кожного смутку. Тільки смутку і плачу Ісуса з Назарета.

Христос плакав нашими, людськими сльозами, аби ми могли плакати Його сльозами. Тут ідеться не про наші почуття до Нього, не про сентиментальність. Таку звичну сентиментальність сам Ісус виправляє в найважливіший момент – дорогою на хрест: «Ішов за ним натовп людей великий і жінки, що плакали за ним та голосили. Ісус же обернувся до них і сказав: “Дочки єрусалимські, не плачте надо мною, а плачте над собою і над вашими дітьми!”» (Лк 23, 27-28).

Як іти за Христом дорогою Його сліз? Трапляються миті, коли відгукується наше серце, зворушене серцем Христовим, і ми починаємо плакати, бо бачимо, як далеко ще від Нього перебуваємо. Так розридався Петро, шкодуючи, що зрікся Ісуса. Як пояснює Лука, Петро заплакав, узрівши, як дивиться на нього Господь (див. Лк 22, 61-62). В Ісусових очах учень, можливо, побачив усі сльози, які Христос вилив, молячись за нього й за всіх людей.

о. Петро Октаба ОР
Повний текст статті під назвою «Коли плакав Христос» опубліковано в журналі «Verbum» (березень 2020).