Євангельські поради

Євангельські поради – це три обітниці: послуху, бідності й чистоти. Їх складають усі брати-домініканці, як і кожен монах з інших чернечих орденів чи згромаджень. Любов до Бога і ближнього не є чимось добровільним у житті християнина, це – заповідь. Але зв’язування себе послухом щодо настоятеля та його наступників, життя в убогості й чистоті на взірець Христа є особливим способом реалізації великої заповіді любові. Наш Господь «радить» його тим, хто відчуває себе до цього покликаним. Така пропозиція може бути прийнята тільки вільними людьми, котрі хочуть стати ще вільнішими в Божій благодаті.

Інсинуації, що чернечі обітниці є тільки наслідком застосування застарілих церковних норм, є ігноруванням релігійного досвіду вірних усіх поколінь християнства. За всіх часів у Святому Дусі деякі люди відчували покликання, щоб у властивий собі спосіб і згідно з власними здібностями якомога більше уподібнитися до Господа, часто всупереч відчайдушному протистоянню власного тіла. Їх свобода є непохитна. Це прагнення є запрошенням: можна піти або залишитися. «Чи любиш мене?» Три обітниці – це мова любові тих, хто відповів на це запитання, котре не вони вигадали, але на яке щоденно дають свою особисту відповідь.

Таке устремління свого життя здається божевіллям, що, втім, отримує євангельський і церковний статус завдяки розпізнанню і затвердженню спільнотою. Відчувати покликання – умова необхідна, але не достатня. Адже це відчуття може бути помилковим або ж прагненням втечі. Тому його слід піддати розпізнанню спеціально призначених для цього Орденом братів.

У домініканському житті потрійне розпізнання надає публічному складенню чернечих обітниць певної об’єктивності: голосування капітула монастиря, голосування ради монастиря і, врешті, рішення провінціала. Іноді не всі інстанції погоджуються поміж собою, що регулюється нашими конституціями. Головним є те, що кожен брат, який складає обітниці, приймається спільнотою, котра розпізнає перед Богом, чи він є справді покликаний. Чи означає це, що спільнота ніколи не помиляється? Звичайно ж ні. Спільнота теж може помилятися, шукання Божої волі не вберігає від помилок.

Складання обітниць включає в родину, яку не варто ідеалізувати. Вона має свої злети й падіння, дехто з її членів швидко йде вперед, інші ж ледве плетуть ногами. Орден не є товариством «чистих і міцних», старанно просіяних крізь сито. «Чого прагнеш?» – питає настоятель. «Милосердя Божого і вашого» – відповідає брат в день своїх обітниць. Можна було б дати інші відповіді: «братерського середовища, що живе згідно з Євангелієм» або «повного уформовання». Натомість підкреслюється, що чернечі обітниці, не будучи зарозумілими і наївними деклараціями ідеалу досконалості чи вимогами, є передусім угодою милосердя з конкретною спільнотою Церкви, угодою, що має свої переваги й обмеження. Це посвячення, що приймає форму обітниці: «Я, брат …, складаю обітницю Богу, Пресвятій Діві Марії, блаженному Домініку і тобі брате …, генеральному магістру Ордену Проповідників, що буду слухняний тобі і твоїм наступникам згідно з уставом св. Августина і конституцій Братів Проповідників аж до смерті».